Щоденниковий запис:
Сьогодні знову перечитувала листи, які знайшла у подушки небіжчиці. Так і лежали вони, немов таємниця, яку вже ніколи не розкрити. Витягла їх, перебрала пальцями, а потім тихо поклала назад. Нехай іде з ними у вічність. Нехай візьме свій біль із собою…
Все почалося зі снів. Я завжди вірила вніх, навіть у молодості. Інші дівчата з села розказували свої, а я вгадувала, що вони означають. Рідко помилялася. А в моїх снах я літала. Піднімалася над хатами, і вітер бив у обличчя. А ще снилися білі коні в сірих яблуках, запряжені в сани. Ми з Олексієм сиділи там удвох, тримали віжки, а потім коні злітали у небо. Таке було щастя! Аж серце замирало. Після його смерті сон повторювався. Тільки він уже не брав віжок. Просто стояв і посміхався.
А той останній сон… Коні без віжка, без керма. Піднімалися все вище, а на хмарці сиділо янголятко. «Любонько! Моя Любонько!» — скрикнула я так голосно, що прокинулася.
То був знак. Я зрозуміла — час.
У хаті завжди любила лад. Вимила підлогу, витрусила вишиті рушники. Дістала той вузлик, що готувала «на смерть». Розклала все, навіть записала, що і куди покласти. Бо хто ж без мене розбереться? Якби не Галька… Вона одна до мене ходила. Як сестра.
Сіла писати листа.
«Пробач, Галю. Ти мені найближча. Ми з тобою, як рідні, прожили стільки років… Не винось на люди мій сором. Прошу. Я брехала всім, навіть тобі. Казала, що донька турботлива, листи пише, посилки шле. А правда в тому, що я не знаю, де вона. Пішла від мене давно. Щоб не було так болюче, я вигадала для неї нове життя. Поховай мене біля Олексія. Хату залишаю тобі. Може, дітям знадобиться… Не вийшло у мене доньку виховати. І цей сором піде зі мною…»
Розтопила піч, закрила заслінку й лягла.
Галька ще вчора помітила, що в хаті темно, але навіть не здогадувалася…
«Чи не залишила померла якої записки?» — запитав міліціонер.
«Нічого немає, — відповіла вона, стискаючи в кишені зім’ятий лист. — Просто важко було самій…»
* * *
Любка росла гарненькою й розумненькою. Єдина, улюблена. Олексій, агроном із колгоспу, закохався в простодушну селянку. За тодішніми звичаями його мали звільнити, але голова колгоспу зробив вигляд, що нічого не сталося. «Нехай не ширять тут безбатьківщину!» — гримнув кулаком по столу.
Коні, схожі на ті, що снилися, принесли лихо. Олексій їхав уночі з поля, і на нього налетіли. Якби хтось знайшов його тоді… Але знайшли вранці. Вже пізно.
Після його смерті жила тільки для доньки. А Любка вчилася добре, співала, танцювала. Вступила до Київського інституту культури! Уляна їздила до неї, везе солодощі, одяг. Спочатку донька раділа. А потім стала віддалятися. Груба, дратівлива. Одного разу Уляна приїхала — а її немає в гуртожитку. Кажуть, знайшла собі іноземного нареченого. Потім виключили з інституту. Ходили чутки, що він підсадив її на якісь пігулки…
Лист прийшов через рік: «Забудь мене. У мене своє життя».
Уляна рвала буряки в полі, а сльози падали на землю.
Потім вона вигадала історію. Розказала односельцям, що Любка вийшла заміж за начальника. Їздила «у гості» до Києва, а потім роздавала сусідкам ковбасу, йогурти, банани — все те, що купувала на свою пенсію. А листи «від доньки» забирала у райцентрі, щоб ніхто не дізнався.
Роки минали. Люди вже й забули, чи є в неї донька.
Галька сто разів перечитала той лист. «Господи, — думала вона. — А я їла ті гостинці, хвалилася сусідкам… Як же вона мучилася…»
Потім обернулася до людей у хаті:
«Поховаємо її без доньки. Вона ж хвора, з десятого поверху не зійде… Чоловік за кордоном. Ми самі впораємося».
А листи… листи вона поклала під подушку. Нехай іде з ними. І з тим страшним соромом, який тепер ніколи не побачить світло.
