Ой, слухай, була в мене колись кумедна, але трохи нервова історія з сусідами навіть не знаю, сміятись чи плакати. Років так пять тому це було. У нас з чоловіком тоді вже було двоє діток, і всі тулитись в одній маленькій кімнатці, ти уявляєш? Це просто щастя, що ми одне одного не зїли! Ну, як воно буває: мріяли переїхати в щось побільше, але все залишалось у балачках.
А потім я дізналася, що чекаємо на третю донечку. Ось тут вже ми зрозуміли, що далі відкладати не можна треба розширювати простір, інакше всі будемо як оселедці в банці. Єдина реальна можливість продати нашу крихітку та докинути трохи грошей, щоб узяти щось на три кімнати. Звичайно, ближче до околиці Києва, бо в центрі сам знаєш, ціни космос.
Так ми й зробили, знайшли затишну трикімнатну квартиру у старенькій київській хрущовці. Квартира була гарно відремонтована, треба було тільки завести меблі й можна було жити на повну.
Жили ми, як у казці, поки не зясувалося, що наші нові сусіди з верхніх поверхів влаштували цілу організацію, щоб показати нам хто тут головний. Почалося з постійних претензій та докорів.
Чому вхідні двері на підїзді довго відчинені?
Бо ми з чоловіком щось заносили, коробки, дитячі речі що тут такого?
Чого ставите авто під моїми вікнами?
Живу на першому поверсі, паркую під своїми. Ваші вікна над моїми що зробиш?
А потім зовсім абсурд:
Ваші діти після садочка носяться мені заважають! Ще й мультики їм включаєте!
Ви ж НАД нами живете, як від моїх дітей шум вам заважає?
Остання крапля була, коли прийшли сваритись до моєї вагітної жінки, яка вже от-от мала народжувати. Я тоді був на роботі, а мою Ганнусю застали вдома саму. Сусідки почали волати прямо з порогу:
Ми поговорити прийшли!
Про що?
Ваш чоловік, коли виходить курити, впускає у двір сторонніх чоловіків ото той хлоп лише по квартирах ходив і ключі від домофонів пропонував зробити!
Що?! Я б ще розумію, якби я курив, але ж ні! Ніколи в житті. А тут мало того, що вигадки, ще й погрожували, ніби “той чоловік тепер може відкрити двері у підїзд сам”.
Коли повернувся з роботи й почув це все не стримався. Пішов до сусідів, поставив крапки над і, та сказав по-нашому: Давайте вже без оцих сцен і дурних претензій.
Після того інциденту ну, привітатися вже не хочуть, проте й сварки закінчились. Живемо тепер тихо, а я досі згадую ту історію з усмішкою. Як кажуть, сусіди як лотерея: кому пощастить, а кому й ні!
