12 червня 1987 року
Сьогодні знову снилися ті коні. Білі, в сірих яблуках, як у дитинстві. Тільки вже без Олекса. Раніше ми разом тримали віжки, сміялися, коли сани злітали в небо. А тепер він лише дивиться збоку, усміхається… Мабуть, це знак. Я ж знаю – кінь у сні до смерті. Але мені не страшно. Навпаки, радісно.
Вранці вимила підлогу, розклала речі. Вузлик “на смерть” давно був готовий. Доріжки витрусила, піч натопила. Написала листа Галі – єдиній людині, яка ще приходить до мене. “Прости мене, сестро. Я брехала всім роки. Про Любу, про її чоловіка, про посилки з Києва… Всі ці ковбаси, йогурти – я їх купувала на свою пенсію. Щоб тільки не соромно було. Не шукай її. Поховай мене біля Олекса”.
Галя ще вчора зауважила, що у мене не світить вікно. Та хто б подумав…
Поліцейський питав, чи не знайшла записок. “Нічого немає”, – брехала Галя, стискуючи в кишені мій лист. Вона ж і знайде ті фальшиві листи, що я складала “від доньки”. Нехай покладе мені під подушку. Хай мій сором піде зі мною.
* * *
Люба була нашою радістю. Красуня, розумниця, талановита. Олекс, агроном із колгоспу, покинув дружину заради мене. Голова колгоспу тоді сказав: “Годі тут безбатьківщину розводити”. Його колишня поїхала до Львова, а ми жили щасливо. Поки ті прокляті коні не вбили Олекса.
Люба вступила до Київського інституту культури. Перший рік писала листи, приїжджала. А потім… Знайшла якогось іноземця. Вигнали з інституту. Останній лист: “Мамо, забудь мене”.
Я почала брехати. Що вона вийшла заміж за начальника, що хворіє, не може приїхати. Щороку купувала в райцентрі газету зі своїм вітанням “від доньки”. Носила Галі ковбаси, казала – “зять присилає”.
А сьогодні вночі знову снилися коні. І янголятко на хмарці. “Любочко!” – скрикнула я та й прокинулась. Знаю – пора.
Галя скаже односельцям, що донька хвора, не зможе приїхати. А ті листи… Нехай лежать зі мною. Разом із моїм віковічним соромом.
