У селі розповідали неправду про дочку, бо було соромно. У вузлику, підготованому на смерть, лежали листи… від доньки. Ганна дістала їх і поклала поміщиці під подушку. Нехай візьме їх із собою в могилу, а… разом із страшним соромом.
Зі справжнього. Страшний сором
Мірослава змалку вірила у сни. Інколи дівчата в бригаті розповідали свої сновидіння, а вона їх тлумачила. Рідко помилялася. А свої сни завжди розуміла сама. А ще — літала уві сні! Бувало, підніметься над хатами і летить, аж серце замирає! Один сон повторювався: білі коні в сірих яблуках, запряжені в сани, а в санях — вона з Іваном, тримають віжки. Кіньі розганяються так, що злітають у небо! Вони з чоловіком аж дихати перестають! Кидають віжки й ховаються в санях… летять… Цей сон снився їй доки Іван був живий. А коли його не стало, вона ще багато разів «літала», але він вже не брав віжок у руки… Тільки усміхався… Їй так подобалися ті «польоти», хоч і знала, що кінь уві сні — до біди, а то й смерті… От «політає» вночі, а вдень — або тиск підскакує, або в серці коле…
Тієї ночі вони знову були в санях. Але ніхто не керував кіньми. Віжка й зовсім не було. А коні піднімалися все вище, аж до хмар! На хмарці сиділо янголятко з крильцями й посміхалося. «Олесенько! Моя Олесенько!» — скрикнула уві сні Мірослава так голосно, що сама себе розбудила…
«Пора… Пора збиратися», — прошепотіла вона. Без сліз, без розпачу…
У хаті вона любила лад, тому вимила підлогу й витрусила килими. Дістала вузлик, що давно готувала «на смерть», розклала речі, навіть написала записки, щоб знали, що куди. Бо без неї ніхто не розбереться. А прийде ж Ганна — хто ж іще? Вона одна тепер до неї заходить, і подруга, і як сестра. Майже нікого з її ровесниць вже не лишилося, а інші не дійдуть — ноги болять. А Ганна ще жва́ва. Прибіжить…
Мірослава взяла зошит і ручку, почала писати листа.
«Пробач мені, Ганно. Ти мені найрідніша. Ми з тобою, як сестри, прожили життя… Не розголошуй, прошу тебе, мій сором. Мені вже, може, і не буде боляче, коли люди говоритимуть, але все ж прошу… Я багато років брехала людям і тобі, що маю добру доньку, а вона не приїздить, бо хворіє… А насправді я не знаю, де вона. Думаю, що жива, але покинула мене давно. І щоб не соромно було, я всім брехала, і тобі теж… Не шукай моєї доньки, не чекай на неї… Поховай мене біля Івана, де я місце залишила. Хату й усе, що в ній, тобі віддаю. Може, дітям стане в пригоді. Не вийшло в мене дочку виростити… Страшний сором за це несу. І не вмивай його сльозами… Прошу тебе, сестро…»
Мірослава добре натопила піч, закрила заслінку й лігла спати…
Ганна ще ввечері помітила, що у подруги не світиться вікно, але хіба могла подумати!
— Чи не лишила померла яких записок? — запитав міліціонер, який приїхав оформити смерть.
— Нічого не було… Нічого… Важко їй було самій… — відповіла Ганна, перебираючи в кишені зім’ятий лист.
* * *
Її Олеся росла гарненькою й розумненькою. Єдиною, улюбленою. Іван, агроном і колгоспний начальник, закохався у прост
