Свекруха проводила спекотне літо на базі відпочинку під Одесою, поки ми із чоловіком по цеглинці відновлювали стару хатину, що дісталася йому від бабусі в околицях Полтави. А тепер вона вимагає зручностей і хоче знову жити разом із нами, бо її половина дому давно вже придалася.
Ми запропонували давайте вкладемося в ремонт разом, спільними силами, поділимо витрати навпіл: гривня до гривні, й матимемо затишний дім для обох родин. Але сестра мого чоловіка, Людмила Яківна, одразу сказала, що їй це геть не потрібно. Не бачить сенсу в тій убогій хатині. Її чоловік Степан тільки мовчки опустив очі, бо з Людмилою сперечатися марно.
Справжній розподіл спадку відбувся невдовзі після нашого весілля. Все пройшло спокійно: свекруха відмовилася від старої хати, звикла жити у багатоповерхівці в Полтаві, а нам дозволила вирішувати самостійно.
Мій Петро зі Степаном назбирали трохи грошей, укріпили фундамент, перекрили дах. Планували й далі разом працювати, але Людмила тоді розлютилася: вкладати в цей «шпаківню» вона не збирається. На тому все й зупинилося: ми з Петром самі взялися за справу.
Містечко було зовсім поруч, власна машина дозволяла щодня їздити на роботу. Втомившись від тісняви в однокімнатній «хрущовці», ми давно мріяли про власний просторий дім. Купити чи будувати з нуля не мали за що старий бабусин дім був наш єдиний шанс.
Для Людмили в селі була лише сезонна дача приїхати на шашлики та повалятися з книжкою біля саду. Ми були їй не потрібні.
За чотири роки ми повністю відремонтували свою частину дому. Довелося брати іпотеку, але ми не зважали. Зробили ванну, облаштували опалення, поміняли проводку, вікна, засклили веранду. Працювали днями й ночами, але досягли свого.
А Людмила знову подалася у відпустку Солотвино, Буковель, Закарпаття… Її світа інтересів не торкалася наших ремонтів. Так тривало, поки не народився у неї синочок Остап. Відтоді подорожі закінчилися і фінанси стали обмеженими. Тоді ж вона згадала про свою половину бабусиного дому: у селі малюк міг бігати у дворі, дихати свіжим повітрям.
На той час ми вже переїхали у власну частину, місто житло здали в оренду. Людмила своєї частини навіть не торкалася за ці роки. За цей час там усе підгнило. У вересні вона приїхала на місяць із валізою і просилася пожити з нами: мовляв, у її половині нема ані опалення, ані бодай туалету. Відмовити не змогла.
Остап шалено гомінкий, так само як і мати мали повно галасу і нічної метушні. А я працюю з дому нерви здали, переїхала пожити до подруги, Олени, яка саме їхала у відрядження й була рада, що хтось дивитиметься за квартирою.
Обставини склалися так, що повернулася я через місяць. Спочатку була тиждень у подруги, потім вимушено доглядала хвору маму. Чесно кажучи, про Людмилу забула була впевнена, що вона давно зібрала речі й виїхала.
Яке ж було моє здивування, коли повернулася й побачила її господинею у власній хаті! Спитала напряму коли збираєшся їхати?
А куди? В мене ж малюк. Тут нам добре! відповіла спокійно Людмила.
Завтра відвеземо вас до Полтави, сказала я жорстко.
Не хочу я їхати до того міста.
Раз навіть не забралася тут, то їдь це не готель.
На якому ти праві мене виганяєш? Це ж мій дім!
У тебе своя половина йди туди!
Вона спробувала посварити мене з Петром, але чоловік тільки зітхнув: мовляв, ти й так тут засталася надовго. Людмила образилася й поїхала. Та вже ввечері почалися дзвінки від свекрухи:
Не мала ти права її виганяти, то її частка! обурювалася мати Петра.
Могла залишатися у своїй хаті, там вона пані, відповів Петро.
Та як там жити з дитиною? Без опалення, з вуличною вбиральнею… Сину, міг би ж ти подбати й про неї.
Петро не витримав і розповів все: ми пропонували ремонт у складчину дешевше й зручніше для всіх. Але Людмила відмовилася. То чого ж тепер претензії?
Вирішили дати їй інший варіант: хай продає свою половину й отримує гроші. Вона погодилася але озвучила таку ціну, що за ті гроші можна купити добротний будинок десь під Харковом! Від такої пропозиції ми відмовились.
Відтоді сварки та образи не припиняються. Свекруха постійно шле претензії, Людмила час від часу зявляється, влаштовує гучні гулянки, нівечить майно у дворі.
І ось ми будуємо паркан справжній, високий, щоб остаточно розділити територію. До компромісу вже не дійти. Так захотіла сама Людмила.
