Тато Оленки, моєї дружини, почав приходити до нас щодня. Я не проти гостей, але він з’їдає все, що в нас є. Пробував поговорити з дружиною — марно.
Півроку тому ми з Оленкою ухвалили важке, але вимушене рішення — переїхати в інше місто. До того жили на околиці Дніпра, працювали разом на фабриці, і в принципі все було непогано. Не розкошували, але й не голодували. Розуміли один одного без слів. Не було сварок, не було претензій. Але все змінилося безпідставно, коли на фабриці почали скорочувати. Спочатку звільнили Оленку, потім — мене.
Збережень майже не було — двоє дітей, кредити, і все, що заробляли, йшло на їжу та комуналку. Здавалося, що все валиться. І саме тоді її батько — мій тесть — простягнув руку допомоги. Він жив у Чернігові і здавав свою однокімнатну квартиру. Квартира була не в найкращому стані, потребувала ремонту, але хоч криша над головою була.
Ми переїхали — я був йому щиро вдячний. Тоді це здавалося порятунком. Перший місяць був пеклом: грошей ледь вистачало, тягнули з останніх сил, щоб годувати дітей, сплачувати рахунки. Шукав роботу — безрезультатно. Руки опускалися, але тримався. Оленка піклувалася про дітей і дім, а я намагався знайти що-небудь, щоб не з’їхати з глузду.
Коли отримав перший аванс на новій роботі, ледь не розплакався. Знову почав дихати. Працював допізна, повертався втомленим, але з відчуттям, що випливаємо. Частину грошей став віддавати тестю — за комуналку й на знак подяки. Думав, все налагоджується. Але виявилось — це тільки початок.
Тесть почав приїжджати. Спочатку «заскочити на хвилинку», потім «пообідати з онуками», а згодом — кожен день. І, на жаль, не щоб допомогти. Не щоб постирати, приготувати, посидіти з дітьми. Він сідав у кухні, вмикав телевізор і їв. Все. Що. Було.
Оленка готувала — і сніданок, і обід, і вечерю. А я, повертаючись, знаходив лише порожній казанок. Почав помічати, що з холодильника зникають продукти. Мовчав. Терпів. Але потім і вона сама почала скаржитися: утомилася. Каже, готує з ранку до вечора, а їжі — немає. А я дивлюсь на неї і думаю: ну, у нас ж двоє дітей… навіщо нам третій, дорослий?
Наважився. Поговорив з тестем. Без крику, спокійно. Пояснив, що ми все розуміємо, що вдячні йому за житло, що він — рідня, але… нам теж нелегко. Він кивнув, сказав, що все зрозумів. І, здавалося, трохи відстав. Став приносити пиріжки, одного разу навіть приніс курку. Але через пару тижнів це «старання» зникло. Він повернувся до звичного режиму — яблука онукам, а сам до нашого обіду.
Знову поговорив з Оленкою. Але вона лише знизала плечима: «Тато ж нам допоміг… це його квартира… він просто любить дітей». На цьому аргументи закінчилися. А в мене — нерви. Я працюю з ранку до ночі, економлю на собі, ходжу в старому пальті й заношених черевиках. І серед усього цього — людина, який приходить і спустошує холодильник, немов живе тут.
У мене немає підтримки. Мої батьки далеко, у друзів своїх клопотів по горло. Тесть нічого не помічає, дружина — немов не хоче помічати. І я не знаю, що робити. Так, він допоміг. Але скільки ще це триватиме? Я втомився. Я більше не відчуваю, що в мене є дім.
А поки ми тут. Фабрика, де колись працювали, остаточно збанкрутувала. Колеги роз’їхались, ніхто не повертається. Ми на межі. І з кожним днем цей будинок, який колись давав надію, стає все більше схожим на пастку.
