Свекровь, яка стала найкращим другом

Моя свекруха – мій найкращий друг
– Не смій так казати про мою матір! – Богдан вдарив кулаком по столу, аж чашки підстрибнули. – Вона все життя для нас старається!
– Старається? – Ярина обернулася від плити, розмахує ковшом. – Твоя матуся знов забрала ключі та прийшла без попередження! Я була в халаті, волосся не розчесане! А вона мені лекцію про порядок читає!
– Та що з тобою? Раніше ж ти Олену Василівну любила…
– Раніше я була наївною дурницею! – Голос Ярини тремтів від злості. – Думала, от яка чудова свекруха мені дісталась. А виявилось, вона просто слідкує за кожним моїм кроком!
Олена Василівна зупинилась на порозі кухні, почувши цю розмову. В руках у неї був пакет із пиріжками – спекла зранку, надумала дітей порадувати. Серце стиснулось від болю. Невже вона справді заважає? Невже Ярина її так ненавидить?
– Мамо? – Богдан обернувся, побачивши матір у дверях. – Ти давно стоїш?
– Я… – Олена Василівна збентежено глянула на невістку, потім на сина. – Пиріжки принесла. З капустою, ваші улюблені.
Ярина відвернулась до плити, плечі її напружилися. Мовчанка зависла важка, ніякова.
– Мам, заходь, – Богдан потягнувся за стільцем. – Чаю поп’ємо.
– Ні, я краще… доді піду, – тихо промовила Олена Василівна, ставлячи пакет на стіл. – Бачу, невчасно прийшла.
Вона повернулась і швидко пішла до виходу, намагаючись не показати, як болить. За спиною чула приглушені голоси сина та невістки, але розбирати слова не хотіла.
Вдома Олена Василівна сіла біля вікна з чашкою охолодженого чаю. Як же так вийшло? Коли Богдан привів Ярину знайомитись, вона відразу дівчину полюбила. Така мила, скромна, з добрими очима. І Ярина тоді здалась щирою, називала її мамою, радилась з господарством.
А тепер що? Невже вона справді лізе не у свою справу? Може, дійсно надто часто до них заходить? Але ж вони у сусідньому будинку живуть, тільки через двір перейти. І внука побачити хочеться, свого Максимка.
Телефон подзвонив увечері. Ярина.
– Олено Василівно, можна до вас зайти? Самою…
– Авжеж, дитино, заходь.
Ярина прийшла червона, заплакана. Сіла навпроти свекрухи, руки зціпила у кулаки.
– Я хотіла вибачитись, – почала вона схвильовано. – За те, що вранці… Перед Богданом… Не треба було так.
– Яринко, а що трапилось? – Олена Василівна нахилилась до невістки. – Що тебе так засмутило?
– Та все навалилось якось, – Ярина втерла очі рукавом. – На роботі скорочення, не знаю, чи лишать мене. Максимко хворіє вже третій тиждень, лікарі нічого певного не кажуть. А Богдан… він же не бачить, що я на нервах. Робота, дім, дитина… А тут ви заходите, я не готова, не прибрана…
– Ой, дочко, – Олена Василівна пересів ближче, обійняла Ярину за плечі. – Та що ти переживаєш через прибирання? Я ж не чужа тітка, я сім’я.
– Ось у тому й річ, – схлипнула Ярина. – Ви ідеальна господиня, у вас завжди лад, готуєте чудово. А я поруч із вами почуваюсь нікчемною.
Олена Василівна здивовано подивилась на невістку.
– Яринко, та що ти? Яка ж нікчемна? Ти чудова дружина і мати. А хата… Та що ха
А хата – та що вона, коли маєш поруч людину, готову прийти на допомогу в найскрутнішу мить, і саме ця взаємна турбота робить сім’ю справжньою фортецею тепла та безпеки.