Свекруха ридала навзрид прямо на весіллі. І лише вона знала, чому.
Юрба гостей весело гукала «Гірко!», дзвонили чарки, у келихах булькотіло шампанське, а наречений несміливо цілував наречену в щоку. Потім, наче за сценарієм, вони сховалися під фатою й зіграли пристрасний поцілунок — натягнутий, ніяковий, майже бутафорський. Я бачила все. Між ними не було тої іскри, що народжує справжню близькість. Вони перешіптувались, сміялись — ніби грали у чужому спектаклі.
Моя найкраща подруга Марічка видавала заміж єдину доньку — Соломію. Вона метушилась, нервово витирала долоні об сукню що дві хвилини. Коли гості розсілися за столами, вона, нахмурившись, потягнула мене за рукав:
— Подивись, як поводиться свекруха. Немов не весілля в сина, а поминки.
Я озирнулась. Матір нареченого я раніше не бачила й навіть не знала, хто вона серед гостей. Лише коли Марічка кивнула на жінку в сірій сукні зі сріблястими блискітками, я зрозуміла — це вона. Вона справді сиділа в кутку за далеким столиком, з понурою пикою, наче її щойно підступно обдурили. Схиливши голову, вона витирала очі хусткою. Її губи тремтіли, а в кожному зітханні було стільки болю, що й у мені все стислося.
— Може, нездоровиться? — обережно припустила я.
— Яка там хвороба! — махнула рукою Марічка. — Вона боїться, що тепер невістка з дитиною на неї «сістиме». У сина трешка від бабці лишилась, тепер вона гадає, що моя Соломія вчепиться в неї, як реп’ях.
— Ну ти й накручуєш. Ще й не одружились, а ти вже «поділила» квадрати, — пожартувала я, але тривога не відпускала.
Я мимоволі продовжувала спостерігати за тією жінкою. Поки гости їли, сміялись, виголошували тости — вона не доторкнулась ні до салату, ні до вина. Не піднімала очі. Навіть на сина, який мав би сьогодні бути центром її світу, не дивилася.
Коли в залі знову залунало «Гірко!», свекруха різко відвернулась до вікна, стиснула зуби так, що губи побіліли. Я не витримала й тихенько підійшла до неї.
— Вибачте, ви… схоже, дуже засмучені. Все гаразд?
Жінка підвела на мене погляд. У ньому грали сльози, але не слабкості — а болю, справжнього, вистражданого.
— Я не можу брехати, — прошепотіла вона. — Пробачте, але все це — лише вистава. Мій син… він не кохає цю дівчину. Соломія гарна, щира. Вона щаслива, не бачить очевидного. А він… він одружується назло колишній.
Я оніміла. Не чекала такого ззнання.
— Невже… Ви певні?
— Він сам мені сказав. Хотів показати тій «екс», який він «щасливий». Я благала його, кричала, просила не робити цього. А він — упертий. Думає, що біль можна заглушити, заподіюючи його іншим. А я дивлюсь на цю дівчину — у неї очі горять, вона всім серцем вірить у кохання. А він… він мститься. І мені від цього гидко.
— А може, усе зміниться? Люди ж звикають одне до одного…
— Хотілося б у це вірити… — сумно сказала вона, — але сумління не дає. Мені її шкода. Дуже шкода. А син… Син став для мене чужим.
Я мовчки повернулась до свого стола. Марічці нічого не розповіла. Але через кілька днів вона сама подзвонила.
— Соломія повернулась. Забрала речі, нічого не пояснює. Ні сліз, ні крику — мовчить, ніби воды в рот набрала. Я не розумію, що сталося! Усе ж було так чудово…
— Зачекай, я заїду, — стисло сказала я й поклала слухавку.
Я їхала до неї, стискаючи кермо до болю в пальцях. Мені було нестерпно боляче за Соломію. Але ще більше — за ту свекруху. За жінку, яка розуміла, що її син руйнує чиєсь життя, і нічого не могла зробити. Марічка й Соломія, рано чи пізно, забудуть. Переживуть. Зустрінуть інших.
А от вона… Вона пам’ятатиме завжди. День, коли її син грав почуттями, як лялькою. День, коли він одружився — не з любові, а з помсти. І день, коли вона єдина з усіх не аплодувала. Бо не могла. Бо знала правду.
