Моя свекруха все життя боготворила своїх дочок. А тепер доглядати за неї на старість маю я.
У неї троє дітей. Мого чоловіка, Тараса, вона народила останнім. І, здається, для неї він завжди був зайвим. Вся її любов дісталася старшим донькам — Олені та Марійці. Їм вона допомагала у всьому: з ремонтами, дітьми, покупками, боргами. А ми з Тарасом ніби й не існували.
За вісім років шлюбу ми не отримали від неї жодної підмоги. Ні подарунків, ні дзвінків, ні візитів. Нас не запрошували на родинні свята, дні народження онуків і навіть на власний ювілей. Розмовляла з нами рідко і сухо — якщо взагалі знаходила час.
Коли в нас народився син, я в таємничці сподівалася: може, хоча б онук розтопить лід. Та ні. Свекруха навіть не приїхала подивитися. Кинула в трубку: «Шкода, що не дівчинка» — і все. Тоді Тарас переживав, намагався зрозуміти, чим провинився. А потім змирився. Ми спиралися лише на моїх батьків. Саме вони підтримували нас, забирали внука, коли ми працювали у дві зміни, допомагали з продуктами, морально, з усім, що треба.
Свекруха давно стала для нас чужим людиною. Ми вітали її зі святами смс-кою — і на цьому спілкування закінчувалося. Здавалося, ця сторінка життя вже давно перегорнута.
Але все змінилося, коли вона потрапила до лікарні. Лікарі поставили жахливий діагноз — хворобу, після якої людина втрачає рухливість і потребує постійного догляду. Тарас, як тільки дізнався, одразу зірвався з роботи й поїхав до неї, попри все. Повернувся іншою людиною — злим, розгубленим, зламаним. Він завжди був добрим, справедливим, а тут уперше в житті не стримав крик.
Виявилося, що після виписки матір потрібно буде хтось постійно. Її доньки швидко провели «сімейну нараду» — і вирішили, що саме ми з Тарасом мусимо це взяти на себе. Мовляв, у однієї немовля, у іншої — будиночок під Києвом, і їхати до міста їй незручно. Жодного слова про те, що ми теж працюємо, що у нас власна дитина, що ми взагалі ніколи не були близькі зі свекрухою.
Пропозиція «віддати нам» її квартиру звучала, як подачка. Особливо враховуючи, що все своє майно вона давно переписала на доньок. Хатину на Винниччині — Олені. Авто — Марійці. Наче плата за увагу. А тепер раптом згадали про брата, якому завжди діставались огризки. Та коли Тарас відмовився, його почали звинувачувати у безсердечності, кричати, що він негідний носити матАле найсмішніше, що зараз ці самі “кохані доченьки” раптом заспівали, як колиски, коли зрозуміли, скільки коштує професійна сидєлка.
