Свекруха образилася, що ми не захотіли взяти до себе її сина-студента
Ми з чоловіком разом вже одинадцять років. Живемо у власній двокімнатній квартирі, яку не без зусиль виплатили за іпотекою. Виховуємо восьмирічного сина, і, здавалося б — усе в нашому житті йде за планом. Якби не одна «геніальна» ідея моєї свекрухи, яка знову порушила наш спокій.
У чоловіка є молодший брат Ярослав. Йому зараз сімнадцять, і, признатися, за всі ці роки ми з ним майже не спілкувалися. Чоловік із ним майже не контактує — занадто велика різниця у віці. До того ж, його завжди дратувало, як батьки носяться з молодшим сином, пестять, пробачають усе й дозволяють нічого не робити.
Ярослав вчиться з рук уон погано, ледве не вилітає зі школи. І при цьому за кожну натягнуту оцінку йому передбачена нагорода — то новий планшет, то кросівки. Мій чоловік не раз казав: «Мене би за двійку змусили доби назубок ганяти, а йому за це гаджети дарують!»
Я його повністю підтримую. Ми не раз помічали, як Ярослав на очах у всіх відмовляється навіть їжу собі розігріти. Сидить за столом, поки мама з татом накриють, нагодують, приберуть за ним. Після їжі — ані «дякую», ані «бувай». Просто встав і пішов у кімнату. Де лежать його шкарпетки — він не знає, чай заварити — не вміє, речі свої плутає. Усе на ручному керуванні у батьків. Чоловік не раз намагався поговорити з матір’ю, мовляв, виростите з нього інваліда, але вона відмахувалася: «Він не такий, як ти. Йому потрібно більше турботи».
Скандали, образи, тиша на тижні — це були звичні наслідки таких розмов. Ми намагалися триматися подалі від усієї цієї драми. Аж поки не настав момент, коли Ярослав раптом вирішив вступати до вузу в нашому місті. Ось тут і почалося найцікавіше.
Свекруха, не соромлячись, запропонувала поселити Ярослава у нас. Мовляв, у гуртожиток не візьмуть — немає прописки, знімати житло не по карману, а сам він не впорається. «Ви ж родина! У вас двушка, місця всім вистачить!» — умовляла вона з виглядом абсолютної впевненості.
Я спробувала м’яко пояснити: в одній кімнаті спимо ми з чоловіком, у другій — наша дитина. Де, вибачте, розмістити ще одну дорослу людину? І тут свекруха з блиском в очах випалила: «Поставимо онукові друге ліжко, і будуть вони жити разом!» Мовляв, нічого страшного, хлопці подружаться.
Але тут не витримав мій чоловік. Він різко обірвав матір:
— Я не нянька, мамо! Ти хочеш зва— Ти хочеш звалити свого “дитину” на нас? Ні! Це твій син — і тобі з ним возитися! Я в свої сімнадцять уже жив сам, і нічого, вижив!
