– Що значить відмовитися від частки? – голос Соломії затремтів. – Надіє Степанівно, це ж спадщина мого чоловіка!
– Саме мого сина, – різко відповіла свекруха, випроставшись. – А не твоя. Ти тут ніхто, тимчасова. Олесь мій, а не твій.
– Як це тимчасова? – Соломія відчула, як гаряча хвиля піднялася з грудей до горла. – Ми ж чоловік і дружина! Восьмій рік разом!
– Вісім років – не термін, – Надія Степанівна знизала плечима. – Мій перший шлюб тривав двадцять п’ять років. А потім розлучилися. Тож не мрій про вічну любов.
Соломія стояла на кухні, не вірячи у все почуте. Півгодини тому вона варила борщ для всієї родини, радіючи, що свекруха нарешті погодилася обговорити поділ квартири після смерті свекра. А тепер — це.
– Надіє Степанівно, давайте спокійно поговоримо, – намагалася втриматися Соломія. – Борис Олексійович заповів квартиру Олесю. За законом половина цієї квартири належить і мені як дружині.
– Нічого тобі не належить! – свекруха підняла голос. – Мій чоловік дістав цю квартиру ще в сімдесят третьому. Я тут прожила п’ятдесят років! Виростила дітей, нянчила онуків! А ти хто така? Приїхала зі свого села, Олеся зачарувала, а тепер права вимагаєш!
– Я не з села, я з Чернігова, – тихо сказала Соломія. – І нікого я не чарів. Ми з Олесем кохаємо одне одного.
– Кохаєте, – хмикнула Надія Степанівна. – У твоєму віці яка там любов? Тобі тридцять дев’ять, годинник цокає. Потрібна тобі прописка у Києві, от і все.
У цю мить у кухню увійшов Олесь із пакетами. Побачивши спалені обличчя дружини й матері, він зніяковів.
– Що трапилося? – поставив пакет на стіл.
– Твоя мати вимагає, щоб я відмовилася від своєї частки у квартирі, – сказала Соломія, намагаючись говорити рівно.
Олесь подивився то на матір, то на дружину.
– Мамо, ми ж домовилися, що житимемо разом. Навіщо ці розмови?
– Олесю, – Надія Степанівна раптом змінила тон на солодкуватий, – я думаю про твоє майбутнє. Хто знає, що може статися. Розлучитеся ви, а вона половину квартири забере.
– Мам, годі. Ми не збираємося розлучатися.
– Не збираються, – передражнила вона. – А хто збирається? Я теж не збиралася розлучатися з твоїм батьком, але вийшло інакше. Життя – штука непередбачувана.
Соломія мовчала, спостерігаючи. Олесь явно не знав, що сказати, переступав з ноги на ногу, як школяр біля дошки.
– Мамо, ну навіщо так? – нарешті проговорив він. – Соломія ж родина.
– Родина, – повторила Надія Степанівна. – А дітей чому нема? Восім років разом, а діточок ні однієї. Може, вона взагалі не може народити?
Соломія відчула, як її обличчя спалахує. Ця тема була для неї найболючішою. Вони з Олесем дуже хотіли дитину, але поки не виходило. Лікувалися, але результату не було.
– Надіє Степанівно, це наше особистСоломія глянула на чоловіка, на його зморщені від муки очі, і раптом зрозуміла: він ніколи не зможе вибрати між нею та матір’ю, тож їй доведеться зробити цей вибір за нього.
