Три роки тому свекруха виставила нас із дитиною на вулицю. А тепер ображається, що я не хочу з нею говорити.
Мені тридцять, живу у Києві, виховую сина та намагаюся будувати нормальне життя. Але досі в мені живе біль, який не відпускає. Бо три роки тому жінка, яку я вважала родиною, без сумнівів викинула нас із малим на мороз. А тепер вона не розуміє, чому я не спілкуюсь. Більше того — ще й ображається.
Ми з Олегом познайомились на першому курсі університету. Кохалися щиро — без вечірок, без інцидентів, все одразу стало серйозним. Потім я несподівано завагітніла. Попри таблетки, тест показав дві смужки. Хоча були сльози, паніка, страх — я навіть думати не могла про аборт. Олег не злякався, не втік — зробив мені пропозицію, і ми одружились.
Жити нам було ніде. Мої батьки — під Житомиром, я з сімнадцяти жила у київському гуртожитку. А Олег із шістнадцяти був сам: його мати, Людмила Іванівна, після другого шлюбу переїхала до нового чоловіка у Харків, а свою двокімнатну у Дарниці залишила синові. Після весілля вона «дозволила» нам там пожити.
Спочатку все було тихо. Ми вчились, підробляли, чекали дитину. Я старалась дотримуватись порядку, готувала, прибирала, берегла кожну гривню. Але все змінилось, коли Людмила Іванівна почала навідуватись до нас. Не просто приходити — робити огляди. Вона відчиняла шафи, перевіряла під ліжком, знімала рукавички, щоб провести пальцем по підвіконню. Я у вагітності бігала по хаті з ганчіркою, щоб лише їй догодити. Та скільки б я не старалась — все було не так.
«Чому рушник не по центру?», «Крихти на кухонному килимку!», «Ти не дружина, а лихо!» — це були її постійні звинувачення.
Коли народився наш син Ярослав, стало ще гірше. Їдва знаходила сили спати та годувати дитину, але свекруха вимагала чистоти як у операційній. Тричі на тиждень я мила квартиру до блиску, але їй було замало. І ось одного разу вона заявила:
— За тиждень приїду. Якщо побачу хоча б одну порошинку — вилетите звідси!
Я благала Олега поговорити з нею. Він спробував. Та Людмила Іванівна була непохитна. І коли вона приїхала та знайшла на балконі свої старі коробки, які я не чіпала, бо вони були не мої — розгорівся скандал.
— Збирайся та їдь до своїх батьків! А Олексій нехай сам вирішує, з ким він: з тобою чи тут!
І Олег не зрадив. Він поїхав зі мною до Житомира. Оселились у моїх батьків. Він щоранку вставав о шостій, їхав на пари, потім на підробіток, повертався опівночі. Я пробувала працювати онлайн — заробітку майже не було. Грошей не вистачало, рахували кожну копійку, їли локшину з яйцем. Лише підтримка батьків допомогла нам вижити. І любов.
Потім все почало налагоджуватись. Закінчили університет, знайшли роботу, зняли житло у Києві. Ярослав підріс, ми стали міцною родиною. Тільки образa не пройшла.
Людмила Іванівна весь цей час живе одна. Квартира, з якої нас вигнали, стоїть порожньою. Вона час від часу дзвонить Олегу, питає про онука, просить фото. Він спілкується. Не тримає зла. А я не можу. Для мене це — зрада. Вона зруйнувала наше життя у найвразливіший момент. Кинула нас, коли ми були беззахисні.
— Це ж моя квартира! Я мала право! — каже вона.
Так, право — можливо, і мала. Але совість? Серце? Де вони були, коли ми стояли на вокзалі з дитиною та двома валізами?
Я не злопам’ятна. Але пробачати — не зобов’язана. І до її життя я повертатися не збираюсь.
