— Нічого, ще встигну знайти синові нормальну дівчину! — заявила свекруха. А я того дня зрозуміла — між нами ніколи не буде справжньої гармонії.
Коли Оксана виходила заміж за Дмитра, вона вірила, що з його матір’ю вони колись знайдуть спільну мову. Так, жінка непроста. Любить керувати. Але час лікує. До того ж вони з Дмитром щиро кохали одне одного, йшли до спільної мети, відкладали гроші, підтримували один одного.
І ось, через три роки після весілля, вони нарешті купили квартиру. Свою. Не батьківську. Не орендовану. Хоч і в іпотеку, хоч ще без меблів, але свою. Оксана уявляла, як вони разом вибиратимуть плитку у ванну, як Дмитро на вихідних збиратиме кухню, а ввечері вони питимуть чай на своєму балконі. Мрії гріли серце, а ремонт забирав усі сили. Тому дзвінки від свекрухи перестали бути помітними — їх просто не було. Ні дзвінків, ні візитів. Оксана думала: от і налагодилося. Мабуть, прийняла. Перестала лізти. Виявилося — помилилася.
Того дня Дмитро запізнювався. Вже сіріло, а його все не було. Оксана почала хвилюватися. Нарешті він відповів:
— Я зараз. Треба було забрати доньку маминої подруги, вона з дитиною. Мама попросила — незручно було відмовити.
Коли він увійшов у квартиру, Оксана вже кипіла від злості.
— А ти, вибач, з коли це таксуєш? Чи тепер ти рятуєш усіх жінок за наказом матері?
Дмитро, втомлений, але ще спокійний, почав пояснювати. Мовляв, колись ця жінка допомогла йому з документами в університеті. Нещодавно пішла від чоловіка, з дитиною. Нікому було забрати. Ну, мати попросила…
Оксана стиснула кулаки. Так, чужа біда — не пусте слово. Але не того ж вечора, коли обіцяв вибирати шпалери у спальню. Не того тижня, коли вона одна тягне на собі все: зустрічі з майстрами, біганину по будівельних магазинах. Та все ж — промовчала. Повірила. Подумала: ну один раз. Буває.
Через кілька днів подзвонила Наталка — Оксанина подруга, яка працювала в тій самій установі, що й свекруха.
— Окс, тільки не кажи, що це я розповіла, — прошепотіла вона. — Але я випадково почула розмову. Твоя свекруха начальниці розповідала, як її подруга розкішну доньку виховала. Розумниця, красуня, з дитиною, але все одно гідна. І головне — Дмитро з нею, мовляв, вже спілкується. Уявляєш?
Оксана згорбилася.
— І ще… — продовжила Наталка. — Твоя свекруха сказала, що «нічого, ще встигне знайти синові нормальну дівчину». Так і заявила, вслух. Перед начальницею!
В Оксани в голові ніби хтось запалив світло. Раптом усе стало зрозумілим: чому саме цю жінку «нікому було зустріти», чому чоловік раптом став «добрим самарянином» за проханням матері. Усе — сплановано. Усе — розраховано.
Того вечора Дмитра знову не було вдома. Оксана подзвонила — він відповів звичним тоном:
— Так, я знову відвіз її… Тяжко з дитиною…
Оксана мовчки поклала трубку. На очі набігали сльози, але вона вже знала — плакати безглуздо. Її шлюб зараз — це не двоє, це троє. Вона, він — і його мати. А мати явно вирішила, що пора «оновити» дружину сина на ту, що відповідає її вимогам: без минулого шлюбу, без недоліків, зате «вдячна й керована».
Чому свекруха так легко маніпулює сином? Оксана запитувала себе цим питанням щоночі. Мабуть, тому, що завжди вміла змусити його почуватися винним. Бо з дитинства вбивала: «Я знаю, як краще». А він звик слухати. І слухає досі.
Оксана довго сиділа в тиші. В голові крутилося лише одне: «А де в усьому цьому — я? Где повага? Де кордони? Де хоч трохи розуміння, що я — його дружина, а не тимчасова супутниця?»
Вона знала: попереду — серйозна розмова. А може, й не одна. І, можливо, їй доведеться прийняти рішення, від якого залежить все її подальше життя. Але одне вона зрозуміла точно — якщо зараз не поставити крапку, то багатоточчя простягнеться назавжди. І ставити його буде вже не вона.
Якщо ти дозволяєш іншим визначати твоє життя — вони робитимуть це знову і знову. Іноді треба сказати «ні», щоб зберегти себе.
