— Що це взагалі таке?! — не стримуючи роздратування, вигукнула Марія, стоячи посеред вітальні.
Голос її тремтів від обурення. Вона оглянула кімнату, наче шукала відповідь серед меблів чи стін.
— Знову?! Третій раз за місяць! Скільки можна?!
На дивані, розслабившись на подушки, сидів Олег. В одній руці — телефон, в другій — пульт від телевізора. Він повільно перевів погляд на дружину, але в його очах не було нічого, крім звичної байдужості.
— Що «знову»? — примружився він. — Не починай скандалу. Я щойно прийшов додому, хочу відпочити.
— Скандалу?! — Марія зробила крок уперед, голос її став вищий. — Ти називаєш це скандалом?! П’ять тисяч гривень! Просто так! Без пояснень, без зайвих питань! Ти навіть не запитав, на що вони їй! Просто переказав!
Олег поклав телефон, ледь чутно зітхнув. На обличчі — не здивування, а втома.
— Ну й що? Це моя мама. Їй потрібні гроші — я допоміг. У чому проблема?
Марія підійшла ближче, щоки палали.
— Проблема в тому, що ми збираємо на дачу! Ми ж домовились! Кожна копійка — на наш спільний проект! А ти кожного місяця викидаєш гроші в нікуди! То ліки, то ремонт, а тепер ось ці «непередбачені витрати»! Може, їй новий смартфон сподобався?
Олег знову зітхнув, потираючи переносицю.
— Вона вже літня, Маріє. Їй важко самій справлятись. Іноді простіше допомогти, ніж пояснювати.
— Літня?! Їй усього шістдесят п’ять! Вона бігає більше, ніж ти! То театр, то заміський клуб, то чергова подорож! А ми? Ми повинні відмовлятися від своїх планів через її примхи?
— Маріє! — Голос Олега вперше став жорстким. — Не говоріть так про мою маму. Вона нас виростила.
— Вона виростила тебе, Олеже, а не мене. І так, я їй вдячна. Але це не означає, що вона може постійно вимагати грошей! Ми живемо на одну зарплату. Мої замовлення нестабільні. Ти ж знаєш!
І справді знав. Після того як рекламне агенство, де Марія працювала креативним директором, закрилося, їй довелося перейти на фріланс. Робота була, але доходи коливались. Їхній бюджет був крихким, як скло. Кожна зайва гривня — як удар.
Вони мріяли про дачу. Мрія вже три роки жила в них — невеличкий дім за містом, тераса з плетистими трояндами, шашлики з друзями, затишні вечори біля вогнища. Але щоразу, коли сума наближалася до заповітної, траплялося щось: ремонт у свекрухи, лікування зубів, нові шпалери, нова техніка… І знову вони відкатувались назад.
— Я просто втомилася, — тихо сказала Марія, підходячи до вікна. — Втомилася бути другою після когось. Втомилася відчувати, що ми живемо, економлячи, а твоя мама — за рахунок нашого комфорту.
Олег підійшов ззаду, але не обійняв.
— Вона хвора, Маріє. Їй потрібна допомога.
— Від чого вона хвора? Від бажання все купити і побачити? Ти хоч раз перевіряв, на що витрачаються ці гроші? Вона їздить на море, купує собі речі, ходить по ресторанах, а ми й на відпочинок не вибиралися вже десять років!
— Годі, — твердо сказав Олег, хоч голос його знову став рівним. — Я не хочу це обговорювати.
— Звичайно, не хочеш! — Марія різко повернулася до нього. — Ти ніколи не хочеш говорити, коли справа стосується твоєї мами. Для тебе вона свята, а я — лиходійка, яка бажає їй лиха. Але я не бажаю їй лиха! Я хочу справедливості! І хочу нашу дачу!
Олег замовк. Його плечі напружились, погляд опустився в підлогу. Марія знала цей погляд. Він не збирався сперечатися. Він просто буде мовчати, як завжди. А через кілька годин піде, ніби нічого й не було.
— Гаразд… — глухо промовив він. — Я піду спати.
І вийшов, залишивши її саму посеред кімнати.
Марія залишилася біля вікна, дивлячись у темне небо. Зірки мерехтіли холодно і байдуже. Вона знала: доки Олег сам не прийме рішення, нічого не зміниться. Він занадто звик бути сином, аби стати чоловіком. І занадто любив свою матір, щоб почути дружину.
***
Ранок приніс із собою не лише каву й пробіжку, а й важку втому. Марія вийшла на вулицю, сподіваючись, що біг допоможе їй розібратися в думках. Іноді вона бігла, щоб забути, іноді — щоб зрозуміти. Сьогодні — друге.
Коли вона повернулася, Олег уже збирався на роботу. Його обличчя було трохи м’якше, але не до кінця.
— Послухай, Маріє, — почав він, поправляючи краватку, — я поговорю з мамою. Обіцяю.
Марія зупинилася, вдивляючись у нього.
— Про що саме ти з нею поговориш? Про те, щоб вона менше витрачала наших грошей? Ти ж знаєш, що це марно. Вона вміє себе виправдати краще за будь-якого політика.
— Я спробую, — він усе уникав її погляду. — Можливо, цього разу справді щось важливе. Я просто не запитав.
— Звичайно. Завжди важливе.Вони стояли мовчки, розділені тишею, яку вже ніщо не могло порушити, бо кожне зрозуміло — це був кінець.
