Свекруха мріяла про онука багато років… А тепер не хоче його знати
Ми з Ігорем разом вже майже десять років. Одружилися по любові — ніхто нас не примушував, ніхто не наполягав. Просто так сталося: познайомилися, закохалися, зробили весілля. Все було добре, якби не одне “але” — його мама, Тамара Григорівна. З першого дня нашого шлюбу вона почала нав’язливо наголошувати на одному й тому ж: «Мені потрібні онуки, хочу няньчити маленького!»
Мені тоді було лише двадцять шість. Я щойно почала будувати кар’єру, ми з Ігорем жили в орендованій квартирі в Києві, збирали на перший внесок на іпотеку, планували ремонт, зміну роботи. Дитина в це рівняння не поміщалась. Я чесно пояснювала свекрусі: «Не зараз. Ми поки не готові». Але вона, здається, й не слухала.
Вона ображалася, влаштовувала сцени, казала, що я гублю її сина, не даючи йому справжньої родини. За її логікою, якщо жінка не народжує — то вона непотрібна. Я тоді довго мовчала, намагалася згладити кути, але з кожним місяцем її тиск ставав усе агресивнішим. «Ти марно вийшла за нього, якщо не хочеш дітей. Краще б він одружився з тією дівчиною з університету», — чула я знову і знову.
Можливо, вона була б спокійнішою, якби у неї був хтось ще, окрім Ігоря. Але він — єдиний син, і всю свою увагу, свою нестабільну любов, свій тиск — вона спрямувала на нас. Ми купили квартиру, влізли в борги, жили під тиском іпотечних платежів, але її це не хвилювало. Їй потрібен онук. Зараз. Негайно.
А потім сталося ще одне: одного разу Ігорю зателефонувала його двоюрідна тітка і, не приховуючи здивування, розповіла, що до неї приїжджала Тамара Григорівна — не просто на чай, а з проханням переписати на неї свою нерухомість. Тітка, звісно, відмовила. Ми з Ігорем зробили вигляд, що нічого не знаємо. Просто замовчали цю тему. А за два місяці я дізналася, що вагітна.
Ця новина була для нас несподіваною, але приємною. Ми з чоловіком обнялися і навіть просльозилися. Довгоочікуваний малюк нарешті. Я думала — от тепер все зміниться. Тепер Тамара Григорівна буде щасливою. Вона ж стільки років цього добивалася, вмовляла, плакала, кричала, звинувачувала. Тепер її мрія здійснилася. Ми запросили її в гості, коли повернулися з пологового будинку з маленьким Артемком на руках. Вона приїхала не сама, а з родичами. Я приготувала стіл, нарядила малюка.
А потім почула від неї: «Ну, все, налякала вас — ось і народили. А те, що я інакше не могла, так це ви самі винні». Мені стало погано. Перед усіма вона вимовила цю отруйну фразу з усмішкою. Як ніби перемогла нас. Як ніби дитина — це не любов, не дар, а результат її тиску.
З того дня щось зламалося. Вона перестала дзвонити. Не цікавилася, як спить дитина, чи їсть, чи здорова. Іноді з ввічливості запитувала у сина: «Ну, як там Артем? Не кашляє?» — і все. Ні іграшок, ні пелюшок, ні листівок на перший день народження. Тільки холод і байдужість. А вона ж присягалася, що буде найкращою бабусею на світі.
Я не розумію, як можна було стільки років просити, благати, наполягати, а потім — відвернутися. Мій чоловік каже, що це її спосіб маніпулювати, що ми самі винні, що все їй дозволяли. Але я не згодна. Мати, бабуся — не повинні бути такими. Онук — не інструмент тиску і не відповідь на шантаж. Він — людина. Маленька, добра, ні в чому не винна.
Мені боляче дивитися, як мій син росте без любові тієї, яка так кричала про своє «право бути бабусею». Болить від того, що я повірила — колись у нас буде міцна, дружня родина, де і моя мама, і його мама будуть разом колисати колиску. А в результаті — колиску колисаємо лише ми вдвох.
Тепер я вже не кличу її, не запрошую. Втомилася чекати тепла, якого там немає. Я дала їй шанс. Вона його викреслила. І, мабуть, мені пора зробити те саме.
