Сьогодні писатиму про те, як наша родина знайшла мир після бурі.
Марія поверталася додому пізно – робота затягнулася, голова гула від втоми. Вона не очікувала, що її зустріне нова хвиля докорів. Увійшовши до квартири, вона відразу почула знайомий, але вже огидний голос із кухні:
– О, нарешті! – з їдкою посмішкою кинула Ганна Степанівна, її свекруха. – Вже ніч на дворі, а ти тільки прийшла. То це у тебе така робота, що про чоловіка й дім можна забути?
– У мене був терміновий проект, – спокійно пояснила Марія, автоматично знімаючи пальто.
– Проект!.. А чоловік голодний, між іншим, – бурчала свекруха. – У мийці гора посуду, у домі пил, на тобі й лиця нема – і це називається дружина?
Марія ледве кивнула й пішла переодягатися. Але, повертаючись на кухню, завмерла біля дверей. Із сусідньої кімнати лунав розмову Ганни Степанівни та Олексія. Те, що вона почула, збило її з пантелику.
– Знаєш, Олексію, от Люба – донька моєї подруги – зовсім інша дівчина. Розумна, з гарної родини. І, між іншим, до тебе небайдужа, – підлесливо говорила свекруха. – А те, що ти одружений – це ж не назавжди…
У Марії перехопило подих. Кров ударила в лиця. Як можна таке казати? Їй захотілося закричати, кинути чимось, але вона мовчки зайшла у ванну, щоб не вибухнути.
Через кілька хвилин вона вийшла, тримаючись за стіну. Олексій підбіг:
– Маріє, що з тобою?
– Нічого. Просто перенервничала.
– От, ще й захворіла! – підхопила Ганна Степанівна. – Звісно, це вона так увагу привертає.
Марія мовчала, але вранці їй стало гірше. Швидка, лікарня, обстеження. За годину вона повідомила Олексію:
– У мене немає нічого страшного. Просто… я вагітна. Нам потрібно спокій і трохи більше турботи.
Олексій міцно обійняв її, очі сяяли щастям. Але радість тривала недовго.
Повернувшись додому, Марія дізналася, що Ганна Степанівна все ще тут. І що гірше – не збиралася мовчати.
– Ти впевнений, що це твоя дитина? – холодно запитала свекруха сина, коли Марія вийшла.
– Мамо, ти при собі? – не втримався він.
– Вона вечорами десь пропадає, ти навіть не помічав, як тебе обводили навколо пальця!
У коридорі Марія завмерла. Вона більше не могла терпіти. Увійшла в кімнату й твердо сказала:
– Я більше не буду виправдовуватися. Це ваша квартира – і я піду. Олексію, вирішуй: ти зі мною чи лишаєшся тут. Але я не дозволю себе принижувати. Я стану матір’ю. І хочу виховувати дитину в любові, а не в ненависті.
– Правильно! Нехай йде, – з холодною перемогою кинула Ганна Степанівна.
Але Олексій не рушив за нею. Він дивився на матір, ніби бачив її вперше.
– Ти думаєш, я це терпів заради тебе? Ні, мамо, я люблю Марію. А тебе – просто жалію. Ти всіх від себе відштовхнула. Тричі виходила заміж – і всі розлучення. А тепер хочеш, щоб я слухав твої поради? Ні. Я йду. І буду будувати сім’ю сам, з Марією. Не лізь у моє життя.
Він розвернувся й вийшов:
– Маріє! Де наша подорожня сумка?
Минув рік. У новому районі, алею парку, йшли троє: Олексій, Марія й маленький Тарасик, що мирно спав у колясці. Вони жили у новій квартирі, яку купили разом – обидва внесли однакові частки. Було нелегко, але щасливо.
– Холоднішає, – помітив Олексій. – Додому?
– Час. Тарасик скоро прокинеться.
Та раптом Марія помітила щось дивне. Хтось ішов за ними, ховаючись за деревами.
– Олексію, за нами хтось стежить.
Він різко зупинився:
– Мамо! Годі вже грати у шпигунів!
З-за дерева вийшла Ганна Степанівна. Марія ледве впізнала її. Вона була іншою – зігнута, змарніла, без колишнього вогню.
– Я… пробачте. Я просто хотіла побачити онука. Хоч краєшком ока…
– Могла прийти як слід. Ти ж знаєш, де ми живемо, – сухо відповів Олексій.
– Не змогла. Соромно. Я… все зрозуміла. Пробачте мене. Я була неправа. Маріє… я не зі злості. Я й справді думала, що ти зруйнуєш його життя. А вийшло навпаки…
Марія мовчала. В голові дзвеніли слова з минулого. Але тепер перед нею стояла не грозна свекруха, а стара жінка, що благала про прощення.
– Ми йдемо додому. Якщо хочеш – йди з нами. Якщо Олексій не проти, – сказала вона нарешті.
– Мамо, я не проти. Але тільки чесно. Без докорів, без втручань.
– Клянуся. Я просто хочу інколи бачити вас. ТВони пішли далі разом, і навіть вітер здавався теплішим від цієї несподіваної миру.
