Сьогодні ввечері я пишу ці рядки, сповнені важких спогадів і світлої надії. Всі події, що сталися, вимагають осмислення.
Олена поверталася додому пізно — робота затяглася, голова тріпала, а серце ніяло від втоми. Вона й не підозрювала, що вдома на неї чекає нова хвиля знущань. Крокуючи у квартиру, вона одразу впіймала знайомий, але докучливий голос із кухні:
— О, нарешті! — з їдкістю кинула Віра Миколаївна, її свекруха. — Вже давно темно, а ти тільки з’явилася. Це що за робота, якщо можна забути про чоловіка та дім?
— Був терміновий проект, — спокійно пояснила Олена, машинально знімаючи пальто.
— Проєкт у неї… А Андрій голодний, між іншим, — бурчала свекруха далі. — У мийці гора посуду, пил по всій хаті, а на обличчі — ні краплі свіжості. І це називають дружиною?
Олена лише втомлено кивнула та пішла переодягатися. Але, повертаючись на кухню, раптом завмерла біля дверей. Зі спальні долітав розмову Віри Миколаївни з Андрієм. Те, що вона почула, збило її з пантелику.
— Знаєш, синку, ось Тетяна — донька моєї подруги — зовсім інший рівень. Розумниця, з доброї родини. І, доречі, до тебе не байдужа, — заговорювала свекруха. — Їй і неважливо, що ти одружений. Такий стан — не назавжди…
У Олени перехопило подих. Кров ударила у віски. Невже можна таке казати? Вона схотіла кричати, кинути щось важке, але замість цього мовчки зайшла у ванну, щоб не вибухнути.
Через кілька хвилин вона вийшла, тримаючись за стіну. Андрій підбіг:
— Олено, що з тобою?
— Нічого. Просто перенервничала.
— Ось, ще й захворіла! — підхопила Віра Миколаївна. — Звичайно, це просто чергова спроба привернути увагу.
Олена промовчала, але вранці їй стало гірше. Швидка, лікарня, обстеження. За годину вона вже повідомила Андрію:
— У мене все гаразд. Просто… я вагітна. Нам потрібен спокій і трохи більше турботи.
Андрій міцно обійняв її, очі сяяли від щастя. Але радість була короткою.
Повернувшись додому, Олена дізналася, що Віра Миколаївна все ще тут. І що гірше — не збиралася замовчувати.
— Ти впевнений, що це твоя дитина? — холодно запитала свекруха сина, коли Олена вийшла на хвилину.
— Мамо, ти в собі? — не втримався він.
— Вона постійно десь бігає, ти навіть не помічаєш, як тебе водять за ніс!
Олена завмерла у коридорі. Більше терпіти не було сил. Вона увійшла у кімнату й рішуче сказала:
— Я більше не буду ні виправдовуватися, ні підлаштовуватися. Ця квартира — ваша, тому я піду. Андрію, вирішуй: ти зі мною чи залишаєшся тут. Але я більше не дозволю себе принижувати. Я стану матір’ю. І хочу, щоб моя дитина росла в любові, а не в ненависті.
— Ось і правильно! Хай іде, — холодно кинула Віра Миколаївна.
Але Андрій не рушив за нею. Він дивився на матір, ніби бачив її вперше.
— Ти думаєш, я терплю це все заради тебе? Ні, мамо. Я люблю Олену. А тебе… мені тебе просто шкода. Ти всіх від себе відштовхнула. Чотири рази була заміжньою — і ні з ким не вжилася. А тепер хочеш, щоб я слухав твої поради? Ні. Я йду. І буду будувати сім’ю з Оленою. Не лізь у моє життя.
Він розвернувся та вийшов:
— Олено! Де наша велика дорожня сумка?
Минув рік. У новому районі, алею парку, йшли троє: Андрій, Олена та маленький Юрко, що мирно спав у колясці. Вони жили у новій квартирі, купленій на спільні кошти. Важко було, але щасливо.
— Холоднішає, — помітив Андрій. — Може, додому?
— Так, Юрко ось-ось прокинеться.
Раптом Олена зауважила щось дивне. Хтось йшов за ними, ховаючись за деревами.
— Андрію, за нами хтось слідкує.
Він різко зупинився:
— Мамо! Годі вже гратися в шпигунів!
З-за дерева вийшла Віра Миколаївна. Олена ледве впізнала її. Вона змінилася: зігнута, змучена, з порожнім поглядом.
— Я… вибачте. Я просто хотіла побачити внука. Хоч краєшком ока…
— Могла б прийти як всі. Ти ж знаєш, де ми живемо, — сухо відповів Андрій.
— Не змогла. Соромно. Я… зрозуміла свою помилку. Пробачте мене. Я була неправа. Олено… я не зі злости. Я справді думала, що ти зруйнуєш його життя. А вийшло навпаки…
Олена мовчала. В голові лунали її минулі слова. Але тепер перед нею стояла не грозна свекруха, а зламана жінка, яка благала про прощення.
— Ми йдемо додому. Якщо хочете — йдіть з нами. Якщо Андрій не проти, — промовила вона нарешті.
— Мамо, я не проти. Але тільки чесно. Без докорів, без втручання.
— Клянуся. Я просто хочу іноді бачити вас. Юрка. Обох. Більше мені нічого не потрібно…
Цього разу Олена не тримаВітер злегка зашелестів листям, і Віра Миколаївна несміливо простягнула руку до коляски, торкнувшись пальцями крихітної ніжки внука, і в цю мить здавалося, що навіть холодне осіннє повітря стало трохи теплішим.
