Оце як Світлана вирішила піти від «маминого синочка»
Світлана навіть не підозрювала, що її шлюб стане заручником третьої зайвої — жінки, яка називала себе «просто турботливою матір’ю». З Дмитром вона познайомилася вже дорослою, самодостатньою. Не красенем, не жінколюбом, але з добрим поглядом, тихим голосом і — як їй здавалося — щирим серцем. Він підкорив її не зовнішністю, а тим, що здавався справжнім, надійним. Але його справжнє обличчя відкрила свекруха, коли з’явилася в їхньому житті — й оселилася в ньому, як тінь, без наміру зникати.
Світлана знала, що значить бути сильною. В університеті їй колись довелося боротися за своє ім’я, коли нахабна одногрупниця намагалася видати її курсову за свою. Тоді Світ вперше гучно заявила про себе. І з того часу більше нікому не дозволяла себе топтати. Ця сила допомогла їй збудувати кар’єру, стати незалежною, доглянутою. Нею захоплювалися, але й боялися. Жінки — за прямоту, чоловіки — за недоступність. І все ж Дмитро пробився крізь її броню.
Весілля було скромним, але з надією. До першого спільного дня народження. Тоді свекруха, прийшовши раніше за всіх, почала з претензій: «Ти господиня, а тут безлад!» — хоча квартира сяяла чистотою. А потім просто заявила, що святкування не буде — «гратуватимемо по-родинному». Світлана не стерпіла. Випхнула свекруху, а за нею — і чоловіка, який став на мамину сторону. Свято вдалося і без них.
Пізніше Дмитро повернувся з квітами й вибаченнями — «мама передає вітання». Світлана пробачила. Але зрозуміла: це не кінець, а лише перемир’я. З часом Дмитро ставав усе частіше в мами, а вона, ніби почала гру, стала «подружкою» невістки. То чаю запросить, то допомоги попросить. Світ ходила, мовчала, спостерігала. До одного дзвінка.
«Термінова справа, заїжджай. І Діму візьми!» — сказала свекруха. Зустріла біля порогу: «Прибирання. Сестра завтра приїде. Продукти — Дімі, ти — мийка, готовка. Без фокусів, як на твоєму дні народження». Дмитро, як слухняний хлопчик, слухняно кивав.
Світ глибоко вдихнула. І спокійно сказала:
— Звісно. Тільки у вас хімії нема. А тут без неї ніяк.
— У нас сода є… і гірчиця, — пробурчала свекруха.
— Ні-ні, я заїду додому, привезу все потрібне. Діма хай іде за продуктами.
Повернувшись, Світ не взяла з собою жодної хімії. Тільки валізи — з речами чоловіка. Занесла їх у квартиру свекрухи й сказала:
— Ось все, що потрібно. Тільки я поки посиджу у сусідки. Хімія, знаєте, шкідлива.
Свекруха, схвильована затримкою, вирішила сама перевірити. Відчинила двері — й ахнула. У квартирі був хаос. Не безлад — цілеспрямований, витончений, ідеальний хаос. Розкидані речі, борошно, відбитки на дзеркалах, вишкрібані крихтами підлоги й валізи в центрі цієї сцени. Дмитро стояв позаду, розгублений.
— Я поліцію викличу! — закричала свекруха.
Але поліція лише розвела руками:
— Все ціле. Безлад — не стаття.
Світ тієї ночі не брала слухавку. Зачинилася зсередини в квартирі, де сховалася від їхнього світу. Вранці — до суду. Подала на розлучення. Ділити було нічого: орендне житло, речей небагато. Її стару однушку Світ здавала — тепер вона чекала на неї.
Коли все ж довелося зустрітися з Дмитром, вона спокійно сказала:
— У тебе одна дружина — твоя мама. Ось і живи з нею. А я хочу бути не служкою, а дружиною. І не для того я навчилася себе любити, щоб знову про це забути.
Вона пішла. Без скандалів. Без істерик. Просто — назавжди.
