«У вас місяць, щоб виїхати!» — промовила свекруха. А чоловік… підтримав її.
Ми з Артемом прожили разом два роки, і, здавалося, усе було чудово. Не поспішали з реєстрацією, жили в хаті його мами, і я справді вважала, що мені пощастило зі свекрухою. Вона була доброзичливою, спокійною, чемною. Не лізла у наші справи, не прискіпувалася, не нав’язувалася. Я поважала її, слухала поради, називала «мамою» і думала — у нас гарні стосунки.
Коли ми вирішили одружитися, вона взяла на себе всі витрати. Мої батьки, на жаль, були у фінансовій ямі і могли лише символічно допомогти з весіллям. Я була вдячна їй. Впевнена, що ми — справжня родина. Але як я помилялася.
Минув тиждень після весілля. Ми сиділи на кухні, пили чай, і раптом вона, спокійно, без жодного сорому, сказала:
— Ну що, діти мої, я свою справу зробила. Сина виростила, вивчила, на ноги поставила, навіть наречену йому знайшла. Весілля вам влаштувала. А тепер, не сердьтеся, але у вас є місяць, щоб зібратися з моєї житплощі. Ви тепер сім’я, отже, і проблеми вирішуватимете самі. Не бійтеся — спочатку буде важко, але навчитеся економити, планувати, шукати вихід.
Я відчула, ніби підлога захиталася під ногами. Спробувала жартувати:
— Мамо, ви серйозно?
А вона лише кивнула:
— Абсолютно. Мені 56, хочу пожити для себе. Втомилася бути «чиєюсь матір’ю», «господинею квартири», «жінкою, яка рятує всіх». Не хочу більше. Якщо будете дітей заводити — попереджаю: на мене не розраховуйте. Я бабуся, а не нянька. Заходьте у гості, завжди рада, але своє життя вже нікому не віддам. Сподіваюся, зрозумієте… коли самі доживете до мого віку.
Не могла повірити. Ми ж тільки одружилися! Ще й не відійшли від весільного хаосу, а вона вже виганяє нас. Її син, мій чоловік, є співвласником цієї квартири — це прописано в шлюбному договорі. Він має законне право на половину. А тепер вона вимагає, щоб ми пішли.
Але найжахливіше було не це. Артем… він просто похитав головою. Не заперечив, не заступився. Навіть не спробував поговорити. Встав, відкрив ноутбук і почав шукати квартири в оренду. Потім сказав:
— Ну, якщо вона так вирішила… Знайдемо, Софіє, не хвилюйся. Треба шукати варіанти, можливо, мені варто змінити роботу. Усе буде добре.
Я стримувала сльози. Усередині був вир. Мої батьки не в змозі допомогти — так, але вони б ніколи не виставили нас. Чому його мати така егоїстка?
Хотілося кричати. Ми тільки почали жити, будувати спільний шлях. А вона так холоднокровно виштовхнула нас на узбіччя.
Пізніше я намагалася поговорити з Артемом наодинці. Пояснити, що мені боляче, прикро. Але він лише знизав плечима:
— Це її право. Це її квартира. Вона хоче жити сама. Я розумію. Давай не влаштовуватиме«Проходить ще місяць, а вже здається, що ми не разом, а просто два самотніх світи, які тиняються одне коло одного, але вже не торкаються».
