Коли теща дізналася, що ми збираємося купувати квартиру, вона відвела сина на розмову. Те, що сталося далі, вразило мене до глибини душі.
Ми з чоловіком довго відкладали на власне житло. Я працювала в стабільній міжнародній компанії, заробляла вдвічі більше за нього, але в нас у сім’ї все було чесно — спільний бюджет, спільні цілі. Мрія про власну оселю об’єднувала нас, і здавалося, ніщо не може перешкодити. Поки про це не дізналася його родина.
У мого чоловіка четверо сестер. У цій сім’ї чоловік — це не просто брат, це опора, спонсор, вирішувач усіх проблем. Він з юності допомагав кожній — то оплатити навчання, то купити телефон, то просто «позичити до зарплати», яка ніколи не поверталася. І я все це бачила, мовчала, терпіла. Розуміла — рідні, треба допомагати. Іноді й сама посилала гроші своїм батькам. Але саме через цю «допомогу» наш шлях до квартири затягнувся майже на три роки.
Нарешті, коли ми зібрали потрібну суму, почали шукати житло. В основному це робила я — у чоловіка було багато роботи, додому він повертався пізно. Я навіть раділа, що можу все організувати, знайти найкращий варіант, бо дуже хотіла зробити якнайкраще для нас обох.
Одного разу його мама запросила нас на свято — молодша дочка закінчувала школу. Ми приїхали, пообідали, і під час застілля теща раптом завела розмову:
— Скоро, сподіваюся, мій синочок переїде у свою квартиру… А то вже втомилася по гостях мотатися, — сказала вона, посміхаючись.
Тоді мій чоловік з гордістю повідомив, що ми вже вибираємо житло, і що саме я цим займаюся.
Ви б тільки побачили, як одразу змінилася її міміка. Від щирої усмішки не лишилося й сліду. Вона окинула мене важким поглядом і з холодком у голосі промовила:
— Це, звісно, добре… Але тобі б, сину, зі мною радитися. Я життя прожила, я краще знаю. Ти що, дружині навмання доручив таку справу?
А старша сестра підхопила:
— Так-так. Ця твоя дружина егоїстка. Тільки про себе думає. Ані копійки нікому з нас не допомогла. Квартира їй важливіша за сім’ю!
Я ледь не подавилася від такої зухвалості. Хотілося вилити все, що думаю: якщо їм так потрібні гроші, хай ідуть і заробляють. Але стрималася. Просто продовжувала їсти, мовчки, не вступаючи в суперечку. Я була надто шокована. Не чекала такого удару за святковим столом.
А потім теща встала, схопила сина за руку і повела на кухню. «Треба поговорити», — кинула на ходу. А за столом середня сестра чоловіка раптом заявила:
— Ми з братиком житимемо у його новій квартирі. В нас буде своя кімната.
У мене навіть у скронях затріпало. Я більше не стримувалася, просто встала і пішла у коридор. Збирати речі не довелося — ми поїхали додому на таксі.
Ввечері намагалася поговорити з чоловіком. Але він став начебто чужим. Сидів мовчки, а потім раптом сказав:
— Нам треба розлучитися.
— Що?
— Так буде краще. Я мушу подумати про родину… про свою родину.
Наступного дня він зібрав речі та пішов. За два тижні подзвонив і потребував, щоб я переказала його «половину» наших заощаджень. Я переказала. Без істерик. Без принижень. Без сліз. Просто поставила крапку.
За кілька місяців я купила квартиру. На своє ім’я. За свої гроші. Так, було важко, довелося рахувати кожну гривню, від багато чого відмовитися, але я впоралася. Він, як мені згодом розповіли, залишився жити у матері. Сестри, звісно, швидко розтягли його «частки»: одну позичили, другу випросили, третю відклали «на потім». Від мрії про власне житло у нього не лишилося й сліду.
Але це вже не моя історія. Моя історія — це урок. Урок про те, що якщо чоловік не вміє відокремитися від своєї родини, він так і не стане твоїм. Що якщо він дозволяє іншим керувати вашими спільними рішеннями — це вже не сім’я. І що ніякі гроші, ніякі компроміси не врятують союз, де лише ти будуєш, а інші — руйнують.
