Коли свекруха дізналася, що ми збираємося купувати квартиру, вона відвела сина на розмову. Те, що сталося далі, вразило мене до глибини душі.
Ми з чоловіком довго збирали на власне житло. Я працювала у стабільній міжнародної компанії, заробляла вдвічі більше за нього, але в сім’ї у нас все було чесно — спільний бюджет, спільні цілі. Мрія про власну квартиру об’єднувала нас, і здавалося, ніщо не може перешкодити. Поки про це не дізналася його родина.
У мого чоловіка четверо сестер. У цій сім’ї чоловік — це не просто брат, це опора, спонсор, розв’язувач усіх проблем. Він із юності допомагав кожній із них — то оплатити навчання, то купити телефон, то просто «позичити до зарплати», яка ніколи не поверталася. І я все це бачила, мовчала, терпіла. Розуміла — рідні, треба допомагати. Іноді й сама надсилала гроші батькам. Але саме через цю «допомогу» наш шлях до власної квартири затягнувся майже на три роки.
Нарешті, коли необхідна сума була зібрана, ми почали шукати житло. В основному шукала я — у чоловіка було багато роботи, додому він повертався пізно. Я навіть раділа, що можу все організувати, вибрати найкращий варіант, адже хотіла найкращого для нас обох.
Одного разу його мама запросила нас на свято — молодша дочка закінчувала школу. Ми приїхали, повечеряли, і під час застілля свекруха раптом завела розмову:
— Скоро, сподіваюся, мій синочок переїде у свою квартиру… Втомилася я по гостях мотатися, — сказала вона з усмішкою.
І тут мій чоловік з гордістю повідомив, що ми вже вибираємо житло, і що саме я займаюсь пошуками.
Ви б тільки побачили, як у одну мить змінилася її міміка. Від щирої посмішки не залишилося й сліду. Вона окинула мене важким поглядом і з холодним тоном заявила:
— Це, звичайно, добре… Але тобі, сину, варто було б радитись зі мною. Я життя прожила, я краще знаю. Ти що, дружині навмання доручив таку справу?
А старша сестра підтримала її:
— Так-так. Ця твоя дружина — егоїстка. Тільки про себе думає. Ані копійки нікому з нас не допомогла. Квартира їй важливіша за сім’ю!
Я ледь не подавилася від такої нахабності. Хотілося сказати все, що думаю: якщо їм так потрібні гроші, хай ідуть і заробляють. Але стрималася. Просто продовжила їсти, мовчки, уникаючи суперечки. Я була занадто шокована. Не очікувала такої підстави за святковим столом.
А потім свекруха встала, схопила сина за руку і відвела на кухню. «Треба поговорити», — кинула на ходу. А за столом середня сестра чоловіка раптом заявила:
— Ми з братиком будемо жити в його новій квартирі. У нас буде своя кімната.
У мене навіть у скронях застукало. Я більше не стримувалася, просто встала й пішла до коридору. Збирати речі не довелося — ми поїхали додому на таксі.
Ввечері вдома я намагалася поговорити з чоловіком. Але він був якимось чужим. Сидів мовчки, потім раптом сказав:
— Нам треба розлучитися.
— Що?
— Так буде краще. Я мушу подумати про сім’ю… про свою сім’ю.
Наступного дня він зібрав речі та пішов. Через два тижні подзвонив і вимагав, щоб я перевела йому його «половину» наших заощаджень. Я перевела. Без істерик. Без принижень. Без сліз. Просто поставила крапку.
Через пару місяців я купила квартиру. На своє ім’я. За свої гроші. Так, було важко, так, довелося рахувати кожну гривню, відмовитися від багатьох речей, але я впоралася. Він, як мені згодом розповіли, залишився жити у матері. Сестри, звичайно, швидко розібрали його «частки»: одну зайняли, другу попросили, третю випросили. Від мрії про власне житло у нього не залишилося й сліду.
Але це вже не моя історія. Моя історія — це урок. Урок про те, що якщо чоловік не вміє відокремитися від своєї родини, він так і не стане твоїм. Що якщо він дозволяє іншим керувати вашими спільними рішеннями — це вже не сім’я. І що ніякі гроші, ніякі компроміси не врятують союз, у якому ти одна будуєш, а інші — руйнують.
