Іноді я дивлюся на себе збоку й не розумію, як дійшла до такого — як могла вийти заміж за чоловіка, котрий у тридцять років досі живе під крилом матері? Звали його Василь, зовні — цілком дорослий, самостійний. А насправді — мамин синок. Та ще й такий, що кроку без її дозволу не зробить.
Познайомилися ми через… кого б ви думали? Через його маму! Працювала я тоді продавчинею, і одна літня жінка постійно заходила до нашого магазину. Хвалила мене, казала, що я їй як рідна. Потім і сина привела: «Ось, Васильку, подивись — не дівчина, а перлина!» А він і повівся. Почав запрошувати на побачення. А далі — весілля.
Квартиру нам дала його мама. Сама вона переїхала до свого старшого кавалера, а синові сказала: «Живіть тут, збирайте на своє. Хочу онуків!» Слова начебто добрі, але виявилося — не безкорисливі. Незабаром вона повернулася в наше життя… з ганчірками, каструлями та своїми правилами.
Кожний понеділок — як дежавю. У вихідні я до блиску прибираю, прасу, готую. А в понеділок повертаюся додому — і знову все перемито, перепрасувано, перестирано. На столі записка: «Зварила борщ, перебрала шафу, вимила підлогу, змінила постіль. Цілую». Ввічливо, але аж руки тремтять. Це мій дім чи її?
Я сказала Василеві, що так більше не можу. Він відмахнувся: «Вона ж старається! Дбає про нас!» Мовляв, я повинна дякувати — менше роботи. Але мені від її «допомоги» здається, що мене позбавили права бути господаркою у власній оселі. Вона навіть мою білизну перепра! Лазить по шафах, перекладає мої речі. Ні про яку приватність і мови немає.
А найболючіше — у себе вдома вона так не робить. Були в неї у гостях: чисто, але без фанатизму. А у нас — усе до міліметра, як за лінійкою. Чужа жінка в моєму домі, але я не можу їй нічого сказати. Бо, як нагадала мені мама: «Квартира ж її. Потерпи, доки свою купите».
Але як терпіти, коли з дня на день відчуваєш, що тебе просто витісняють? Я не кажу, що свекруха погана. Ні. Але в неї нав’язлива потреба все контролювати. Вона, мабуть, вважає нас не окремою сім’єю, а своїми дітьми, яким треба казати, як жити.
А Василь… Він просто відмовляється встановлювати межі. Його все влаштовує. Він думає, що ми «у вигідному становищі». А я відчуваю себе чужою у цьому домі. Він навіть не бачить, як мені важко. Або не хоче бачити.
А коли свекруха заявляє: «Хочу онуків. Ось буду приходити частіше, доглядати, допомагати» — мені стає страшно. Бо я чітко розумію: вона не «допомагатиме», а житиме з нами. Влаштує свій розклад, своє меню, свої правила. Я й зараз ледве дихаю, а тоді, боюся, просто не витримаю.
Недавно я поставила Василю ультиматум: або він поговорить із матір’ю, або це зроблю я. І неважливо, чия квартира. Вона віддала нам її у користування, отже, має поважати нас. Я не річ, яку можна перекладати з полиці на полицю. Я — дружина, господарка, жінка, і маю право на свій порядок у своєму домі. Навіть якщо цей дім поки що не мій.
