Часто дивлюсь на себе збоку й не розумію, як дійшла до такого — як вийшла заміж за чоловіка, який у тридцять років досі живе під крилом матері? Звали його Дмитро, ззовні — дорослий, серйозний, самостійний. А насправді — мамусин синок. Та ще й такий, що кроку без її благословення не зробить.
Познайомилися ми через… кого б ви подумали? Через його матір! Працювала я тоді продавчинею, і одна жінка похилого віку щораз частіше заходила до нас у крамницю. Хвалила мене, казала, що я їй як рідна. Потім і сина свого привела: «Ось, Дмитрику, подивись — не дівчина, а золото!» А він і повірив. Почав залицятися, запрошувати на побачення. Ну а далі — весілля.
Квартиру нам дала його мати. Сама вона переїхала до свого старшого кавалера, а синові сказала: «Живіть тут, збирайте на своє. Хочу онуків!» Слова начебто добрі, але виявилося — небезкорисливі. Незабаром вона повернулася в наше життя… із ганчірками, каструлями та своїми правилами.
Кожний понеділок — як дежавю. Я у вихідні вимиваю квартиру до блиску, прасу, готую. А в понеділок приходжу додому — і знову все перемито, перепрасувано, перестирано. На столі записка: «Зварила борщ, перебрала шафу, підлогу вимила, постіль змінила. Цілую». Ввічливо, але аж руки трусяться. Це мій дім чи її?
Я сказала Дмитрові, що більше не витримую. Він відмахнувся: «Та вона ж старається! Все від душі робить!» Мовляв, я маю бути вдячна — менше турбот. А в мене від її «допомоги» відчуття, ніби мене позбавили права бути господаркою у власній оселі. Вона навіть мою білизну пере! Лазить по шафах, перекладає мої речі. Про якусь приватність і мови немає.
І що найобурливіше — у себе вдома вона так не робить. Були в неї в гостях: звичайна чистота, але не безлад. А у нас — все до міліметра, ніби під лінійку. Чужа жінка в моєму домі, і водночас — я не маю права їй нічого сказати. Бо, як нагадала мені мати: «Квартира ж її. Потерпи, доки свою купите».
Але як терпіти, коли з дня на день ти відчуваєш, що тебе просто виштовхують з ролі господині? Я не кажу, що свекруха погана. Ні. Але в неї просто нав’язлива потреба усе контролювати. Вона, мабуть, вважає нас не самостійною сім’єю, а своєю молодшою донькою та сином, яким треба вказувати, як жити.
А Дмитро… Він просто відмовляється ставити межі. Його все влаштовує. Він вважає, що ми «у вигідному становищі». А я почуваюся тут чужою. Він навіть не бачить, наскільки мені це важко. Або не хоче бачити.
А коли свекруха заявляє: «Хочу онуків. Ось з’являться — і я частіше до вас приходитиму, дитину доглядати, допомагати», — мені стає страшно. Бо я чітко розумію: вона не «допомагатиме», а житиме з нами. Влаштує дитячий режим, своє меню, свої правила. Я й так уже ледве дихаю, а тоді, боюся, просто зриваюся.
Недавно я поставила Дмитрові ультиматум: або він сам поговорить із матір’ю, або це зроблю я. І байдуже, чия квартира. Вона віддала її нам, отже, має поважати нас. Я не річ, яку можна перекладати з полиці на полицю. Я — дружина, господиня, жінка, і я маю право на свій порядок у своєму домі. Навіть якщо дім поки що не мій.
