Коли ми з Олегом познайомилися, обидва вже переступили тридцятирічний рубіж. У такому віці ніхто особливо не тягне — так сталося й у нас: зустрілися, сподобались одне одному, провчилися пару місяців і подали заяву до ЗАГСу. Обоє мріяли про сім’ю. Я давно хотіла дитину, а в Олега раніше не було шлюбів — він теж бажав стати батьком. Ми розписалися швидко, без розкошів, й оселилися окремо — у квартирі моєї бабусі, яка дісталася мені у спадок. Зробили ремонт, придбали нові меблі, і в цьому затишному гніздечку почали влаштовувати спільне життя.
Його мати, Ганна Михайлівна, до весілля зустрічалася зі мною лише пару разів — спілкувалися в кав’ярні та на самій церемонії. Тоді вона справила непогане враження: спокійна, чемна, схвально поставилася до нашого союзу, сина відпустила без заперечень, у стосунки не лізла. Я навіть подумала, що мені пощастило з свекрухою. Та як же я помилялася.
Дитину ми не відкладали. Я завагітніла майже відразу, і всю вагітність провела, як у колисці. Чоловік носив мене на руках — і в прямому, і в переносному сенсі. О третій ночі чистив мандарини, зранку готував бутерброди з авокадо, гладив живіт, шепотів синові казки. А свекруха, здавалося, не втручалася. Лише інколи передавала через Олега гостинці — банки варення, яблука.
Тоді я не звернула уваги, але бляшанки іноді були в пилюці, варення — зацукроване, а яблука — з підозрілими плямами. Подумала, що просто літня жінка, зір уже не той, у магазині могли підсунути. Та потім народився наш Ярик — і все пішло шкереберть.
Свекруха запропонувала пожити у нас перший час — мовляв, допоможе з малюком, а заразом здасть свою квартиру, і буде нам підтримка грошима. У Олега на роботі тоді виникли труднощі, і ми ще влізли в кредит, купивши авто. Тому ідея здалася розумною. Я погодилася.
Але Ганна Михайлівна, як виявилося, не просто приїхала — вона переїхала. З вантажівкою речей. Хоча ні — назвати це «речами» язик не повертається. Це було лахміття: старі, задушливі шматки, посуд з відбитими краями, зламані іграшки, незрозумілі коробки, купи газет. Щодня її «колекція» поповнювалася. Я навіть помітила, що у смітнику з’являлися упаковки від продуктів, які ми точно не купували.
А потім одного разу я побачила, як вона повертається з вулиці з великим пакетом. Сірим, брудним, із логотипом супермаркету. Я заглянула — і мене затрусило. У пакеті лежали прострочені продукти: булки з пліснявою, йогурти, термін яких минув тиждень тому, банани, що вже не просто почорніли — вони згнили. Вона несла це до нашого дому. До дому, де жив новонароджений малюк!
І все це — щоб годувати нас! Мене, вагітну, і тепер мого маленького Ярика! Я влаштувала скандал. Вимагала від чоловіка поговорити з матір’ю. А він… він став її захищати. Мовляв, вона виросла в голоді, її мати так само годувала їх у дитинстві, збирала по сусідах обідки, зі смітників тягла їжу, щоб вижити.
— Але ж у нас не війна! — крикнула я. — У нас є гроші! Ми не потребуємо, щоб їсти сміття! Ти розумієш, що це загрожує здоров’ю дитини?!
Він мовчав. А потім тихо сказав: «Мама не зі зла. Вона старається».
Старається?! Я вирішила, що годі. Зібрала речі, забрала сина й поїхала до своїх батьків у Вінницю. Там спокійно, чисто, і ніхто не годує нас простроченим із сміттєвих бачків.
Я поставила Олегу ультиматум: або він каже своїй матері, щоб вона звільнила нашу квартиру разом із усім своїм лахміттям, або нехай залишається з нею. Але я до антисанітарії й звалища не повернуся.
А тепер, дівчата, скажіть мені чесно: я перегнула палицю? Може, треба було якось інакше? Спокійно пояснити? Дати шанс? Чи я все зробила правильно, захищаючи свою дитину й себе?
Життя навчає: іноді найважче рішення — саме те, що врятує твоє щастя.
