Свекруха приходить, пограється з дитиною — та й піде задоволена. А я — готуй, прибирай, посміхайся…
Коли я прочитала статтю під назвою «Я не хочу сидіти з онуками по вихідних», то подумала: так це ж про моє життя! Тема виявилася болюче знайомою — особливо для тих, хто опинився у ролі «господині дому з малюком і свекрухою в обіймах».
Моєму синові ще немає року. В нього є одна бабуся — мама мого чоловіка, Наталя Іванівна. Колишня акторка театру, але з артистизмом і драмою в голосі досі. При кожній нагоді вона говорить, як сильно любить онука. «Я завжди поруч, завжди готова допомогти!» — звучить гарно, але реальність… зовсім інша.
Після виходу на пенсію у неї з’явилося багато вільного часу. І ось вона приходить. Не щоб допомогти, не щоб дати мені відпочити — а «у гості». Причому завжди у вихідні, коли чоловік вдома. Їй подобається, щоб «усі були в зборі». Іноді бере з собою тестя, але він людина окрема, живе своїм життям — навіть сплять вони в різних кімнатах.
І ось уявіть: малюк ревіть, зубки ріжуться, живіт болить, я на нервах, не спала вже другу ніч, виглядаю як привид. А мені кажуть: «Допомога їде!» — і цією «допомогою» виявляється виряджена Наталя Іванівна, з іграшками й пакетиком пастили. Сідає у своє улюблене крісло, бере онука на руки, фотографується, цілує, сміється. Все б нічого, але при цьому я маю бути не просто гостинною господинею — я маю зустрічати її з гарячим, чистим, ідеальним домом.
Спочатку я мила підлогу перед її приїздом, готувала торт, борщ, салат. Потім зрозуміла: не витягну. Почала перекладати частину обов’язків на чоловіка. А він, бідолаха, після робочого тижня мріє лише про спокій. Але «мама їде» — і все. Кидай відпочинок, чисти ванну, витирай пил, витирай дитині ніс.
Свекруха жодного разу не прийшла, щоб просто сказати: «Відпочинь, я посиджу з малим, іди полежи». Ні. Вона приходить розважитися. Пограла — і пішла. Якщо їй набридло — бере сумку й виходить. Іноді навіть півгодини не сидить. А в мене залишається гора посуду, втомлена дитина й жодного полегшення. Зате сусідки потім хвалять: «Оце бабуся! Завжди поряд, така турботлива». Так-так… поряд — але не з тим, з ким треба.
Мені радили: «Не готуй. Не прибирай. Нехай бачить, як є». Але ви самі спробуйте — коли вона осудливо дивиться на кожну порошинку, на немиті чашки. Чоловік теж запитує: «Ну що, не можна маму раз на тиждень прийняти?»
А я почуваюся винуватою. Ніби я егоїстка. Ніби я не хочу, щоб у моєї дитини була бабуся. Але чи це допомога? Це демонстрація любові — на показ. Синок, онучок, сім’я! А потім — додому, до серіалів. А я залишаюся з брудними тарілками, безсонними ночами й знервована до краю.
Справжня допомога — коли бабуся бере онука до себе. Коли дає тобі справжній вихідний. А не влаштовує виставу на твоїй кухні. Так, вона не зобовіязана. Але й я — не покоївка, щоб організовувати прийоми що неділі. Я — мати. Втомлена, невиспана й вже ледве стою на ногах. І поки всі навколо твердять, яка вона чудова бабуся, я просто мрію, щоб хоча б один вихідний ніхто не дзвонив у двері з коробкою цукерок і фразою: «Ну, як тут у вас?»
Життя вчить, що іноді найважче — не вимагати допомоги, а зрозуміти, коли її чесно дають, а коли лише грають роль.
