– Не смій так говорити про мою матір! – Назар ударив кулаком по столу, так що посуд підстрибнув. – Вона ввесь вік для нас добродіє!
– Добродіє? – Соломія повернулась від плити, розмахує ковшом. – Знову твоя матуся ключі забрала та прийшла без попередження! Я у халаті, волосся нечісане! А вона мені лекції про порядок читає!
– Та що з тобою коїться? Колись ти Марію Степанівну кохала…
– Колись була наївною дурнею! – голос Соломії дріжав. – Думала, яку чудову свекруху маю. А виявилось – вона лише кожен мій крок оглядає!
Марія Степанівна зупинилася на порозі, чуючи це. У руках – пакет із сирниками, спекла зранку, щоб дітей потішити. Серце стиснулося чи так вона заважає? Невже Соломія її дійсно ненавидить?
– Мамо? – Назар обернувся. – А давно ти тут?
– Я… – Марія Степанівна збентежено поглянула на невістку, потім на сина. – Сирнички принесла. З вишнею, ваші улюблені.
Соломія відвернулася до плити, плечі напружилися. Важка, незручна тиша зависла.
– Мам, заходь, – Назар присунув стілець. – Чаю вип’ємо.
– Ні, краще я… додому, – тихо промовила Марія Степанівна, ставлячи пакет. – Бачу, невчасно.
Вона швидко вийшла, намагаючись не показати болю. Чула за спиною глухі голоси, але розбирати не хотіла.
Вдома Марія Степанівна сіла біля вікна з холодним чаєм. Як же так вийшло? Коли Назар приводив Соломію познайомитись, вона відразу відчула теплоту до дівчини. Лагідна, скромна, добрі очі. І Соломія тоді здавалась щирою, називала мамою, радилась про господарство.
А тепер? Невже вона лізе не в своє? Може, таки заходить занадто? Але ж вони у сусідньому будинку, лише двір перейти. Та й хочу внука побачити, свого Мишку.
Телефон подзвонив увечері. Соломія.
– Маріє Степанівно, можу до вас? Сама…
– Авжеж, доню, приходь.
Соломія ввійшла червона, заплакана. Сіла навпроти, руки стисла в кулаки.
– Хотіла вибачитись… За те що вранці… При Назарі… Не варто було так.
– Соломійко, да що сталося? – Марія Степанівна нахилилась до неї. – Що тебе так засмутило?
– Та все наразі, – Соломія витерла очі. – На роботі скорочування, чи лишусь. Мишко хворий третій тиждень, лікарі нічого певного. А Назар… він не бачить, як я на нервах. Робота, господарство, дитина… А ви зайшла, я й неготова, не прибрана…
– Ой, дитино моя, – Марія Степанівна присунулась, обіймаючи Соломію. – Та що ти за порядок хвилюєшся? Я ж не чужа тітка, родина.
– Ось у цьому й справа, – Соломія схлипнула. – Ви ж ідеальна господиня – завжди лад, чудово готуєте. А я поруч почуваюсь нікчемною.
Марія Степанівна дивувано подивилась.
– Соломійко, та що ти? Яка нікчемна? Ти – чудова дружина та матір. А хатка… Та що вона, коли дитина хвора й робота ось-ось втече.
– Та й справді не су
– Та ну кого тут судити, – усміхнулась Марія Степанівна тихо й від щирого серця, знаючи, що знайшла в невістці не запеклого супротивника, а схованого друга, що сховався за власними страхами та втомою, відчинивши двері до довіри та справжньої родини.
