Щоденник.
Сьогодні знову було важко. Я стояла біля плити, перевертаючи сирники, коли у кухню зайшов мій чоловік.
— Солодка, мені сьогодні мати дзвонила, — почав Віталій. — Каже, ти її до Мишеньки не пускаєш.
— Скаржилась? — здивувалася я.
— Ну так. Каже, ти постійно відмовляєш. Вже місяць онука не бачила, — додав він.
Я нервово витерла руки об фартух.
— Віталію… Мені важко це говорити, — я завагалася. — Твоя мама… сказала мені дещо, що ти маєш знати.
Я розповіла все. Віталій зблід і сів на стілець — він не очікував такого.
Це почалося ще місяць тому. Того дня Людмила Іванівна, його мати, як завжди, прийшла без попередження. З порогу оцінила передпокій:
— Знову безлад. Іграшки розкидані! У такому бруді дитину виховувати не можна!
Я напружено посміхнулася, але всередині усе стислося. Мишенька щойно заснув, а іграшки лежали там, де він грав. Але для свекрухи це був привід вилити своє обурення.
— Віталію! — підвищила голос Людмила. — Ти чоловік чи хто? Тобі слід показувати дружині, як порядок утримувати!
— Мамо, усе гаразд, — буркнув він, не відриваючи очей від телефону.
— У тебе гаразд? Дім немов після урагану, а ти ніби на відпочинку!
— Мишенька просто жвавий, — спокійно вставила я, але голос видавав напругу.
— Жвавий! Тобі б за ним дивитися, а не дозволяти йому по хаті розгулювати!
І знову розмова зійшла на те, що Віталій у дитинстві був майже під скляним ковпаком. Ідеальна дитина, вихована під лотою. Я мовчки ківала, але з кожним її словом усередині ростав опір.
— Людмило Іванівно, — нарешті сказала я. — Я виховую сина за своїми звичаями. Йому два роки. Він пізнає світ.
— Пізнає? А потім синці, подряпини, а ти лише «пізнає» твердиш!
— Це діти. Вони вчаться через рух, помилки, досвід.
— Ні! Це твоя безвідповідальність. А якщо він собі щось серйозне зробить?
— Мамо… — втрутився Віталій, але свекруха лише розпалилася ще більше.
— Якщо ти не навчишся бути гідною матір’ю, я подумаю, куди звернутися!
Наступного дня вона знову прийшла — різко застукала, як завжди.
— Чому так довго відчиняєш? Вже думала, тебе вдома нема! — спалахнула вона очима.
— Я була зайнята, — спокійно відповіла я.
— Знову іграшки! Ти взагалі прибираєш?
— Звісно. Але Мишенька грається. Це нормально.
— Нормально? А в дитинстві Віталій… — почала свекруха.
— Так, знаю. Він був ідеальний. Ані порошинки. А от яєчню досі спекти не вміє!
— Що ти цим хочеш сказати?
— Те, що ви виховали чоловіка, який не знає, як жити самостійно.
— Він працює, гроші носить! А ти вдома сидиш!
— Я з дитиною. І хочу, щоб він був самостійним. А не як його батько — дорослий, але безпорадний.
У цю мить у кімнаті роздався дзвін розбитого скла і дитячий плач. Я кинулася в зал — на підлозі стояв Мишенька, його рука була порізана.
— Господи… — Я взяла його на руки. — Усе добре, кріпенький, усе добре!
— Ось бачиш! — злобно прошипіла Людмила. — Я попереджала! Ти не мати, а лихо! Я піду до опіки!
Я завмерла. Це було вже не просто образа — це була загроза.
— Добре. Приходьте з інспектором. А зараз — вам час іти, — тихо сказала я.
З того дня я змінилася. Я не зачиняла двері перед носом — просто більше не відчиняла їх без причини. І завжди знаходився привід відкласти візит: карантин, лікар, ремонт, дитина захворіла…
Одного разу Людмила приїхала без дзвінка. Я глянула у щілину:
— Ой, ви не бачили мого повідомлення? Вибачте! Просто у Мишеньки слабкий імунітет, лікар радить нікого не пускати.
— Я не стороння!
— Так, але… розумієте — призначення лікаря. Почекаємо трохи — і знову зустрінемося!
Свекруха пішла, нічого не сказавши.
Ввечері Віталій підійшов до мене.
— Мама каже, ти її до Мишеньки не пускаєш. Чому?
— Тому що я боюся. Вона погрожувала мені опікою.
— Ти перебільшуєш.
— Ти впевнений, що вона не поскаржиться, якщо знову розлютиться?
Він замовк. Я взяла його за руку.
— Це наш син. Його безпека — на першому місці.
— Ти думаєш, вона може нашкодити?
— Вона не бачить меж. Її турбота стає небезпечною.
— Добре, — здався він. — Я більше не буду наполягати.
Я полегшено посміхнулася. Свекруха сама перейшла межу — і тепер гра йшла за новими правилами.
