Сонячним ранком Ганна Іванівна прокинулася з думкою, що ніколи не стане злою свекрухою. Вона, як теплий вітерець, завжди обіймала сина Марка, знаючи, що колись він створить власну оселю. І от, коли Марко привів до хати свою кохану – лагідну Настю з очима, як волошки, – серце Ганни Іванівни розтануло.
Настя, немов пташка, щебетала компліментами: “Який у вас затишний дім! А борщ – просто небеса!” Ганна Іванівна посміхалася, вірячи, що між ними не виникне навіть тіні суперечки.
Молоді вирішили жити разом. Марко несміливо закинув думку про спільне проживання з матір’ю, але Ганна Іванівна лише знизала плечима:
“Сину, це не найкраща ідея. Дві господині в одній хаті – то як дві зими в році. Кожен має свій шлях.”
Проте оренда квартири у Львові коштувала дорого, тож Ганна Іванівна запропонувала допомагати: “Спершу я дам третину, а далі – самі.” Марко, радісний, немов у ярмарковий день, погодився. Вона ж віддавала ці гроші легко – це була ціна за мир у родині.
Вона добре пам’ятала, як сама колись жила зі свекрухою. Ту жінку, схожу на старосвітську портрет, важко було назвати злою, але кожен обід перетворювався на битву смаків. Ганні Іванівні доводилося їсти страви, від яких нудило, лише щоб не образити господиню.
На щастя, Марко з Настею зняли квартиру поруч. Ганна Іванівна, немби оповита легким туманом, раділа: бачити сина – так, жити разом – ні.
Настя працювала у садочку, а Марко – на фабриці. Коли вони переїхали, Ганна Іванівна прийшла на допомогу:
“Ой, дякуємо! – зітхнула Настя. – Тут стільки пилу, наче сто років ніхто не прибирав.”
Ганна Іванівна, мовчазна тінь, мила, витирала, скребла, а Настя лише розповідала, як хоче навчитися готувати, як у неї. Та жінка вже ледь чула – руки тремтіли від втоми.
Наступного дня Марко запросив матір на вечерю.
“Прийдіть, якщо хочете,” – відповіла вона, хоча знала: готуватиме сама.
Вони прийшли порожніми руками. Не те щоб вона чекала подарунків, але навіть коржик до кави не завадив би. Однак молоді, наче сліпі, не помічали незручності.
“Мам, можна заберемо залишки? Щоб не готувати,” – попросив Марко вже після вечері.
Ганна Іванівна згодилась, але в душі щось стиснуло.
Потім почалося найдивніше. Марко став приходити на обіди. Спершу раз, потім – щодня. Він зазирав, мов голодний котик: “Мам, можна поїсти? До їдальні далеко.”
Вона, наче заворожена, варила.
“Чому не береш із собою їжу?” – спитала якось.
“Настя не любить готувати,” – відповів син.
Потім вони з Настею запросили її на день народження.
“Приходь зранку, допоможеш прибрати,” – сказав Марко.
“Вона сама не може?” – голос Ганни Іванівни став холодним, як зимовий вітер.
“Ну, ти ж краще вмієш! Можеш навіть вдома приготувати і принести. І продукти купиш, так? Ми ж не знаємо,
