Мене звати Оксана. Мені двадцять дев’ять років, і вже три роки, як я одружена з Тарасом. У нас з чоловіком міцна, щаслива родина, ми виховуємо донечку Марійку і намагаємося жити тихо-мирно. Та ось спокою нам не дає людина, яка, здавалося б, має бути рідною — свекруха. А точніше — жінка, що всіма силами намагається зруйнувати наш шлюб і повернути сина назад у «мамині обійми».
Все почалося ще п’ять років тому, коли ми з Тарасом тільки познайомилися. Тоді вчилися на старших курсах університету. Я майже одразу познайомила Тараса зі своїми батьками — у нас вдома завжди тепло, по-родинному, без примусу. А він… тягнув. Минув рік, перш ніж він наважився запросити мене до себе. І як тільки я увійшла в квартиру, одразу зрозуміла — мене там не чекали.
Мати Тараса, Надія Степанівна, зустріла мене холодним поглядом і штучною посмішкою. Я спершу вирішила, що це просто перше враження, але з часом усвідомила — її неприязнь до мене була глибокою і непідробною. Вона просто не прийняла мене. Ні як дівчину сина, ні як жінку, ні як людину.
Коли ми з Тарасом вирішили з’їхатись і зняти квартиру, Надія Степанівна влаштувала справжній спектакль. Кричала, що її син «ще дитина», що без неї він не впорається, що я його «псую», що це я штовхаю його до дорослого життя. Тарас, якому на той час вже було двадцять три, у її очах залишався п’ятирічним хлопчиком, нездатним самому шнурки зав’язати. Але ми все ж переїхали.
І з цього моменту почався справжній кошмар.
Щодня мені приходили повідомлення: як годувати Тараса, що йому варити, як прасувати його сорочки, які мандарини купувати — і обов’язково їх чистити заздалегідь, бо ж він, виявляється, сам не вміє! Коли я стримано пояснила, що її син давно вміє доглядати за собою, вона образилась. Потім була істерика через те, що Тарас прийшов до неї у светрі: «Ти що, не бачиш, як холодно? Усі в куртках, а він роздягнений!» Хоча на вулиці було п’ятнадцять градусів тепла, і жодної куртки в радіусі кілометра не спостерігалося.
Коли ми оголосили про заручини, почалося найжахливіше. Свекруха… нехай Бог простить, почала приводити до себе дівчат — дочок подруг, сусідок, колег. І прямо при Тарасі казала: «Ось, це тобі гарна дружина!» Він у лютості перестав до неї взагалі ходити. Та Надія Степанівна не здавалася.
Вона почала приходити до нас. Без попередження. З претензіями. Кожен її візит закінчувався образами: «У тебе пил під шафою!», «Ти вариш борщ, як у їдальні!», «Ти запустила Тараса!» Я намагалася не реагувати. До певного моменту.
Але все вибухнуло за тиждень до весілля. Вона влаштувала скандал через мою сукню. Казала, що я вибрала «ганджу, а не наряд». Меню в ресторані, на її думку, було «ганебним для всієї родини». Звинуватила мене в тому, що я «осоромлю їх перед людьми». Я не витримала. Виставила її за двері.
Через годину Тарас отримав дзвінок: «Мені погано! У мене інфаркт!» Він миттєво поїхав. Та коли приїхав, на порозі зустріла його цілком бадьора мати з рум’янцем на щоках. Все це була брехня. Махінація.
На весілля вона не прийшла.
Після весілля, коли народилася Марійка, вона жодного разу нас не відвідала. Не принесла ані пелюшки, ані іграшки. Навіть не подзвонила. У відповідь на запрошення побачити онуку, лише бурчала: «Це не моя онука. Ти її нагуляла».
Тарас розривався між матір’ю і нами. Я бачила, як йому боляче. Але він завжди обирав нас. Він поставив кордон. І з того часу мати його більше не переступала.
Я не спілкуюсь із цією жінкою. Мені нема за що просити вибачення. Я не дозволю зруйнувати мою родину. Я не дам втоптати в бруд свою доньку, чоловіка та власне життя лише через те, що якась жінка не змогла змиритися з тим, що її син виріс і обрав дружину не на її смак.
Я втомилась. Дуже втомилась. І іноді мені хочеться просто заплющити очі й уявити, як було б добре, якби в мене була звичайна свекруха. Та, що приходить із паляницями. Яка не лізе в ліжко. Не командує, як виховувати дитину. Яка обіймає і каже: «Ти молодець». Але це — не моя реальність.
Моя свекруха — це жінка, яка досі мріє, що її син повернеться додому. До неї. Без мене.
Але знаєте що? Цього ніколи не станеться. Бо він обрав мене. І я пишаюся тим, що він не зламався під тиском.
А я? Я просто хочу жити. І виховувати доньку. І бути дружиною, а не «суперницею» з його матір’ю.
Ось тільки втома ніяк не відпускає…
