Свекруха ближча, ніж рідна мати: гірка правда мого життя
Це історія про те, як одна жінка стала для мене справжньою матір’ю, а інша лишилася лише формальністю в документах.
Моя рідна мати завжди ставила на перше місце свої почуття, бажання та спокій. Я ж була десь на задньому плані — ніби щось обов’язкове, але неважливе. Тепер вона обурена, що я не біжу до неї за першим кличем, що з «чужою», як вона каже, жінкою у мене тепліші стосунки, ніж з нею. Але це вона саме так зробила.
З дитинства я жила за одним правилом: не заважати мамі. Це гарантувало тишу в домі й відсутність скандалів. Вона була зайнята собою, серіалами, подругами та якимось вічним невдоволенням. Перевірка домашнього завдання закінчувалась ляпасом, а розмови — роздратованим криком.
— Господи, навіть вдома спокою нема! Дай подивитися телевізор! — гула вона, щойно я відкривала рот.
Жодного ранкового свята вона не відвідала. Жодні батьківські збори не обійшлися без її докорів. Мене підтримувала бабуся, та навіть вітчим — людина чужа — дарував мені більше тепла. Він допомагав із уроками, записав мене до бібліотеки, щиро цікавився моїм життям. Я його любила. І коли він пішов, плакала більше, ніж мати. Вона, здавалося, навіть не помітила.
Після цього ми остаточно віддалилися одна від одної. Я жила сама по собі. Вона — теж. Так, годувала, одягала. Але не питала, як у мене справи, не обіймала, не цікавилась. Могла б збитися зі шляху, але, мабуть, інтуїція врятувала.
Після школи мати відмовилась платити за навчання. Сказала: хочеш — заробляй сама. Я працювала багато й важко. Брала будь-яку роботу, не скаржилась. В одній із компаній зустріла Романа — мого майбутнього чоловіка. Ми полюбили одне одного, влаштували скромне весілля й переїхали до його батьків.
Саме тоді моє життя змінилося.
Його мати, Надія Іванівна, виявилась не просто доброю жінкою. Вона стала для мене справжньою матір’ю. Без істерик, без закидів, без докорів. Вона слухала, підтримувала, давала поради, коли я просила. Ніколи не лізла у душу, але завжди була поруч.
Я вперше відчула: ось воно — тепло. Ось воно — родинне щастя. Я не боялася бути собою. Не боялася помилятися. Мені не треба було захищатися. І сама почала називати її «мамою» — це було природньо.
Рідній я дзвонила раз на тиждень — просто щоб вона не казала, що я її зовсім забула. Але кожна така розмова закінчувалась на «ти невдячна, ти кинула мене». І я знову клала слухавку з болем у грудях.
— Та вона просто ревнує, — казала Надія Іванівна. — У тебе тепер своя сім’я. А твоя мати все ще хоче, щоб ти жила її життям.
За дванадцять років шлюбу в нас з’явилися двоє чудових дітей. Ми вже живемо у власній квартирі, а свекор з свекрухою переїхали за місто. Діти обожнюють бувати в них. А ось до моєї матері їхати не хочуть. Та й ми з чоловіком заїжджаємо лише на свята — з обов’язку, а не від серця.
Вона ображається. Звинувачує. Каже, що я її зрадила. Але я знаю: справжня мати — не та, що просто народила, а та, що любить. Надія Іванівна стала для мене саме такою. Вона поруч. Вона підтримує. Вона щиро радіє моїм успіхам і допомагає пережити невдачі.
Я не мстю своїй матері. Ні. Допомагаю їй, як повинна. Продукти, ліки, комунальні послуги. Але свою душу я давно закрила для неї. Занадто багато болю. Занадто багато байдужості, яку вона називала «вихованням».
Може, хтось мене засуджуватиме. Але це моя правда. Моє життя. І моя свекруха — мені рідніша, ніж мати.
