Минуло вже кілька днів, як чоловік знову почав мене умовляти: його мама, мовляв, дуже сумує за нами та прагне до нас завітати. Але цього разу я була рішуча. Відповіла тверде «ні». Одного її візиту за всі шість років нашого шлюбу вистачило з лихвою, щоб узяти за правило — більше ніколи. Тоді вона примчала не сама, а з родною сестрою, без попередження, мов грім серед ясного неба. Ще тоді я стрималася. Тепер — ні.
— Хочеш побачитися з матір’ю — будь ласка, візьми доньку та їдь до неї. Чи зніми їй готель — я й слова не скажу. Але до мого дому вона більше не ввійде.
Та, як виявилося, свекруха навіть слухати не хоче ні про готель, а тим більше про візит до себе. Їй, бачите треба саме до нас. Я запитала себе — навіщо їй так наполегливо лізти в чийсь дім, де її не чекають?
Чоловік родом з Чернігівщини. Познайомилися ми ще в студентські роки, у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а після — переїхав до мене. Цю квартиру купили мої батьки ще десять років тому, і вона оформлена на мене. Це моє житло, я за нього відповідаю.
Матір чоловіка — жінка далеко не бідна. Могла б спокійно допомогти синові купити житло, але замість цього постійно твердить: «А раптом розлучитесь, і хитра дружина все забере? Нехай краще живе в неї, так надійніше». А ось його сестрі, Олені, мати допомагала активно. Та, за її порадою, навіть фіктивно розлучилася з чоловіком, щоб отримати допомогу на іпотеку. Тепер Олена живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку та аліменти. Усі задоволені.
До того ж, свекруха колись запропонувала і нам з чоловіком розлучитися — для види. Я тоді холодно відповіла:
— Розлучимося — то справжнє. І одразу. Збирай речі та живи, як хочеш, сам.
З того часу ця тема закрита. Я до неї в гості жодного разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона таки приїхала. Сказала:
— Хочу хоча б раз онуку побачити. А то по фотографіям не розберу, на кого вона більше схожа.
Я погодилася. Та ніхто не попередив, що вона знову приїде із сестрою. Мабуть, їм треба було влаштувати справжню «очну ставку» з виглядом. Але їхній план провалився — донька вилитий батько. Визнати це довелося навіть їм.
Я приготувала для них кімнату, вони влаштувалися, погралися з онукою, отримали подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила на всю: запекла курку, наліпила котлет, приготувала три салати, зробила сирну та м’ясну нарізку, торт, фрукти… Але, не встигли ми сісти, як почалося.
— А де пиріжки? — суворо запитала свекруха.
— Ви що, голодні залишилися? — здивувалася я.
— Ні, це я так, просто спитала…
Після вечері — продовження:
— Мій син чудово знає, що я люблю. Він тобі, мабуть, не розповів?
Я згадала, як чоловік згадував — у них в родині культ тельбухів: печінка, легені, пиріжки з потрохами. Я ж з дитинства не переношу запаху сирої печінки, і готувати таке просто не можу.
Наступного дня вони пішли гуляти, а я вирішила «вгадати» — спекла слоєнки з сиром, шинкою та капустою. Подаю.
— А де з потрохами? — знову невдоволення. — Ти ж знала, що я їх люблю!
Я пояснила, що не переношу запах. Вона закатила очі. Пізніше за обідом знову сцена:
— Що, борщ без потрошків? З м’ясом?! — вимовила з огидою.
Тоді я не витримала. Взяла доньку та поїхала до мами. Повернулася ввечері. Ми з чоловіком тоді вперше серйозно посварилися.
Через тиждень, у відеодзвінку, чую її:
— Ось Оленка — молодець. Завжди мене зустріне, завжди приготує те, що я люблю. А ця… ніякого затишку, ніякого гостинності.
Після цього я сказала чоловікові: «Нехай навіть не мріє сюди повернутися. Переступить поріг — вилетиш разом із нею». І ось, через три роки, вона знову рветься до нас. Але тепер — ніколи. Мій дім — моя твердиня. А ті, хто не вміє поважати межі, залишаться за дверима.
