Ой, чуєш, як кажуть, що в старості людина пожинає те, що посіла. Хтось — теплі обійми та любов близьких, а хтось — лише холод від дверей, що зачиняються перед носом. Мою свекруху, Ольгу Миколаївну, ніколи не можна було назвати м’якою жінкою. Вона завжди трималася пишно та суворо, ніби всі навколо були їй щось винні. Особливо її єдиний син. І вже точно — я, «ота сама дівка, що забрала сина в матері».
Років тому, коли я була у другій декретній, а чоловік залишився без роботи, ми не потягнули іпотеку. Попросилися до свекрухи — у її простору «трішку» у Львові, яка дісталася їй від батька. Тоді в квартирі жили вона, її молодший син Марко, і тепер ще ми з чоловіком та двома малими дітьми. Сподівалися, що це тимчасово. Але все швидко перетворилося на пекло.
Ольга Миколаївна ніколи не пропускала нагоди докоряти. Їй заважали діти, не так пахли. Іграшки на дивані викликали в неї спалахи лютості. Їжу для немовляти вона називала «смердючою бурдою», яка забила їй холодильник. Я мовчала. Терпіла все, аби не погіршувати. Але одного разу вона сказала прямо:
— Ви мені осточортіли. Збирайтеся. Забирайтеся. Я більше не можу жити в цьому цирку.
Ми були принижені. Грошей після продажу старої квартири та сплати боргів майже не залишилося. Левами зібрали на маленьку хатинку під Жидачевом — без води, без каналізації. Все «зручності» — у санвузлі в кінці двору, а воду носили з колодязя.
Крок за кроком ми почали будувати своє житло. Вклали маткапітал, потім ще один кредит. Десять років — і нарешті заселилися у своїй хаті. Не палац, але з душем, опаленням, новою кухнею. І коли вже здавалося, що найгірше позаду, і ми наважилися на третю дитину, доля знову постукала у наші двері. Точніше, сама свекруха.
Я почула, як відчинилася калітка. На порозі стояла Ольга Миколаївна, у пальті, з валізою та опухлим від сліз обличчям. Коли чоловік відчинив двері, вона буквально впала йому на груди. Ридала так, ніби поверталася не в хату, а до порятунку.
Ми впустили її, посадили. Чоловік дзвонив братові — без відповіді. Свекруха трохи прийшла до тями лише ввечері.
Виявилося, після того, як ми пішли, вона взялася «перевиховувати» молодшого сина. Шепотіла йому, що старший — зрадник, а я зруйнувала їхню сім’ю. У результаті Марко одружився і пішов від матері. Та ненадовго. Він забрав її до себе, разом із молодою дружиною. Спочатку було тихо. А потім у них народилася дитина. Свекруха знову заспівала стару пісню: запахи, шум, борщ не той. Тільки невістка виявилася не я — терпіти не збиралася.
Поступово Ольгу Миколаївну виселили з її кімнати на диван. Потім і звідти — під різними приводами. Зі спальні зробили дитячу. Місце за столом почав займати хтось інший, а на докори вона чула у відповідь: «Якщо не подобається — збирай речі та йди».
— А ти не думала поїхати до Василя? — якось за вечерею сказав їй молодший. Той самий, що колись разом із нею нас виганяв.
Так її й зібрали. Швидко. Без галасу. Валізу в руки, таксі до вокзалу, квиток у кишеню. На прощання Марко додав:
— Ми тебе з квартири не виписуватимемо. Пенсію львівську отримуй спокійно. Тільки живи де хочеш, але не у нас.
Ми не могли не прийняти її. У нас знайшлося місце. Поки що вона поводиться тихо. Жодного докору. Жодної скарги. Лише дивиться на нас, особливо на дітей, з якоюсь глухою, запізнілою тугою.
Може, і справді старость робить людей м’якшими. А може, це просто страх — залишитися самій. Що б там не було, я поки мовчу. Але одне знаю точно: я нікого не вижену. Навіть її. Навіть ту, що колись викреслила нас зі свого життя.
