Свекруха ледь не вбила мого сина своїми “турботливими” методами. А чоловік тільки плечима знизав…
Я не знаю, як пояснити це Вікторії Степанівні, своїй свекрусі, але вона, здається, взагалі не розуміє, що її сліпа «любов» та домашня медицина можуть коштувати життя моїй дитині. Так, у нас ніби одна мета — виростити здорового, щасливого онука. Але її методи все частіше перетворюють моє життя на пекло, а мого сина — на піддослідного кролика.
Все почалося, коли Денис пішов до садка. Йому щойно виповнилося три, і, як це буває, він почав хворіти майже щотижня. Два дні в групі — і знову температура, нежить, кашель, вітрянка… Після декрету я повернулася на роботу в страхову компанію, і ніяких поблажок там не було. Лікарства та лікування — це особиста справа. Довелося просити допомоги у свекруги. Вона живе поруч, на пенсії, і з радістю погодилася.
Але швидко з’ясувалося, що Вікторія Степанівна в медицині не тямить, але впевнена, що знає все. Вона «лікувала» Дениса сама: сиропчики, краплі, пігулки — все за порадою сусідки чи з телепередач. Я залишала інструкції: що, коли і в якій дозі. Але свекруха просто ігнорувала мої записки. А я мовчала. Тому що не могла залишити сина самого, а більше просити було нікого.
Мовчала, поки одного разу Дениса не почало душити. Я повернулася з роботи раніше — чи то інтуїція, чи доля. У нього вже набрякло обличчя, очі почервоніли, губи посиніли. Я одразу зрозуміла — алергія. Знайшла в холодильнику ампулу дексаметазону, яку тримала на випадок лиха, зробила укол. За півгодини син почав дихати.
Я мало не збожеволіла. А потім відкрила аптечку свекруги — і все стало зрозуміло. Вона дала дитині одночасно сироп від кашлю, краплі «для імунітету» та якісь різнокольорові пігулки, які їй «порадила сусідка з четвертого поверху». Ось ці «імунні краплі» і викликали жахливу реакцію.
Я більше не могла мовчати.
— Вікторіє Степанівно, будь ласка, не давайте Денисові нічого, що я не схвалила. Усі ліки я залишаю, підписую, пояснюю. Він міг померти!
— Оленко, ну що ти… Я ж хотіла, щоб швидше одужав. Та й що там такого — кашель та соплі. Сиропчик дала, крапельки…
— Ці крапельки його й вбити могли! Чому ви не викликали швидку?!
— Ну, швидка… А раптом даремно? Та й ти ж прийшла вчасно, все обійшлося. Хіба від любові хтось помирав?..
У цю мить у кімнату зайшов чоловік.
— Що у вас за розбірки?
Свекруха зі зграйною обрадою:
— Твоя дружина каже, що я погано доглядаю за Денисом. Мабуть, тепер вона сама з ним сидітиме.
— Оля, ну навіщо ти так? — втрутився Андрій. — Мама нам допомагає: і їжу готує, і за дитиною дивиться. Чого ти її лаєш?
— А ти знаєш, що через її «допомогу» Денис ледь не загинув? Що вона його нагодувала так, що в нього пішла страшна алергія? Якби я запізнилася, його б не врятували.
— Та годі, все ж завершилося добре! Мама більше не даватиме ліки, так, мам?
— Звичайно. Я ж як на краще хотіла…
А потім він відрізав:
— Годі. Давайте повечеряємо, я голодний.
Мені хотілося закричати. Але я промовчала. А коли Вікторія Степанівна пішла, я спробувала поговорити з Андрієм.
— Ти взагалі зрозумів, що сталося? Ти бачив, у якому стані був твій син?
— Бачив. Але мама ж пообіцяла, що більше не буде.
— Пообіцяла… А де гарантія, що завтра не дасть щось інше?
— Ти ж знаєш, вона любить Дениса. Що мені робити? Наймати няню?
— Так!
— Тобто ти моїй мамі не довіряєш, а чужій жінці — так?
— Після того, що я побачила — так. Бо чужа няня, як мінімум, не стане експериментувати з ліками. Я почну шукати. І якби ти сам побачив, як він ледь дихав, то зрозумів би мене.
Вночі я не могла заснути. Усе здавалося — Денис знову синіє, а я не встигаю. Я застрягла в ліфті, а він там, сам, і поруч лише «турботлива» бабуся з жменею пігулок.
Зранку я відкрила ноутбук і почала шукати няню. Може, вона буде чужою, але я точно зможу навчити її дотримуватися інструкцій. А головне — вона не прийматиме ліки за ласощами.
Можливо, свекруха й хотіла якнайкраще. Але дуже часто дорога до реанімації вимощена саме такими намірами. Тому довіряй, але перевіряй.
