Бувають в житті такі вигини долі, що й не зрозумієш одразу — де правда, а де лише гірка насмішка небес. Ніколи б не подумала, що через дванадцять років спільного життя під одним дахом зі свекрухою, коли усе здавалося таким звичним та налагодженим, наша родина опиниться перед жорстоким вибором — плати а йди геть.
Тоді, багато років тому, після весілля, Марія Степанівна запропонувала нам із чоловіком переїхати до її просторих трьох кімнат у самому серці Києва, а сама охоче переселилася до моєї маленької однокімнатки на Оболоні. Ми з Олегом були на вершині щастя: жити в центрі, у добрих умовах, ще й з благословення свекрухи — що може бути кращим для молодят?
Свої весільні гроші ми вклали в ремонт: оновили квартиру від стелі до підлоги, поставили сучасну кухню, замінили сантехніку, поклали ламінат, зробили невелику перепланування. Свекруха заходила — очі сяяли. “Як у вас гарно!”, “Молодці!” — чулося щоразу. А ми, у знак подяки, взяли на себе всі комунальні витрати за її нову квартиру. Вона з полегшенням зітхала, дякувала, говорила, що тепер може навіть щось відкладати з пенсії. І справді, усі ці роки ми ні разу не пошкодували про свою угоду.
Народився син, потім дочка. Дітей стало двоє, і нам із чоловіком захотілося свого простору. Ми почали збирати на нове житло — купити відразу чотирикімнатну було не по кишені. Свекрусі про це не казали, сподівалися, що колись усе вирішиться злагоджено.
Але все змінилося, коли Марія Степанівна вийшла на пенсію. Радість від свободи швидко зникла, коли пенсія їй видалася “жебрацькою”. На кожній зустрічі лунала одна й та сама пісня: “Як жити на ці копійки?”, “Пенсіонерів у цій країні за людей не вважають!” Ми не залишалися осторонь: купували продукти, ліки, допомагали по дрібницях, боячись образити. Але одного разу, за чашкою чаю, вона кинула фразу, від якої Олег онімів.
“Сину, — сказала вона, — ви ж фактично живете в моїй квартирі. То давайте вже платити мені органду. Не повну, звісно, тисячі дві гривень на місяць.”
Чоловік завмер. Спочатку навіть не зрозумів, до чого вона. Але коли дійшло, вимовив:
“Мамо, ти серйозно? Ми тобі всі рахунки оплачуємо, продукти возимо, твоє життя коштує тобі в рази дешевше. А ти нам про оренду?”
У відповідь пролунав ультиматум:
“Тоді міняйтеся зі мною назад! Я хочу повернутися до своєї квартири!”
Ми з Олегом зрозуміли — це шантаж. Грубий, безпосередній і цілковито невдячний. Але він і гадки не мав, що ми вже зібрали суму на перший внесок за нове житло. Мовчки вислухали її, а ввечері вирішили — більше так не буде.
За osmotic а кілька днів прийшли до неї з тортом — не вибачатися, а з надією, що може, вона все ж передумає. Але ледь зайшла мова про житло, свекруха випалила:
“Ну що, домовилися? Чи будете тіснитися в мене?”
Терпець урвався.
“Маріє Степанівно, — спокійно сказала я, — тіснитися нікуди не будемо. Ви отримуєте свою квартиру назад, а ми йдемо своєю дорогою.”
“Та де ж ви грошей знайдете?”
Олег перебив:
“Знайдемо. Це вже не твоя турбота. Тільки запам’ятай, мамо, ти сама цього захотіла. Хочеш відлуння в трьох кімнатах — отримаєш.”
Усе сталося швидко. Знайшли варіант, оформили кредит, використали всі заощадження та мою квартиру, щоб зменшити виплати. За три тижні ми збирали речі.
Тепер свекруха знову у своїй оновленій, відремонтованій нами квартирі, яка їй так подобалася — поки не зрозуміла, що вона їй дісталася безкоштовно. Тепер скаржиться сусідкам на “поганий ремонт” та “невдячних дітей”, сама платить комуналку, сама тягає пакети з магазину і, нарешті, спробувала справжній смак пенсії без “жирних” пільг.
А ми живемо у новій чотирикімнатній квартирі. Тісно, але вільно. І морально, і фізично. Нам більше не потрібно ні перед ким звітувати, боятися “вибухів образу” чи нових вигаданих умов. Ми поставили крапеку, після якої почалася нова глава.
Як то кажуть, що посієш — те й пожнеш. Тільки тепер — не нам.
