Ось як це може звучати у нашому варіанті:
Коли я виходила заміж за Тараса, мені здавалося, що все у нас буде добре. Молоді, закоханні, з купою мрій. Він — студент Політеху, я — закінчувала педінститут у Києві. Обоє з маленького містечка, обоє мріяли залишитися у столиці. Після весілля взяли іпотеку на однушку в Борщагівці. Здавалося, ось воно — початок справжнього життя. Працюй — і все буде.
Але через рік усе пішло шкереберть. Я завагітніла, втратила підробіток. Стипендія та дрібні заробітки вже не рятували. Тарас працював, але його зарплати ледь вистачало на їжу. Кожен місяць іпотека витягувала з нас останні гроші. Тоді ми вирішили: здамо квартиру, а самі переїдемо до свекрухи. Тимчасово, казали собі. На пару років, поки не виправимо ситуацію.
Мати Тараса, Надія Степанівна, нещодавно почала отримувати пенсію — хоча їй лише п’ятдесят. Жінка енергійна, завжди з манікюром, в нових сукнях. Вона ніклі не лізла в наші стосунки, не телефонувала кожні п’ять хвилин, не нав’язувала свою думку. І я спочатку думала — мені пощастило. Розсудлива, спокійна, ввічлива. Що ще треба?
Коли ми сказали їй про переїзд, вона зітхнула, але погодила. Без радості, але стерпіла. Ми зайняли маленьку кімнату, поставили дитяче ліжечко. Я все сподівалася, що коли народиться дитина, свекруха допоможе. Хоч трохи: погуляє годину, поки я посплю, подержить на руках, поки я в душ схожу. Але вже в поломі, коли Тарас показав їй перші фото сина, вона сказала те, що я не забуду ніколи:
— Запам’ятай: я свого сина виростила. Тепер у мене пенсія — час для себе. Я бабуся, а не безкоштовна няня.
Я тоді навіть не знайшла слів. Плакала вночі, притискаючи дитину до грудей. Адже це її онук. Рідний. А вона дивилася на нього, як на чужу дитину. Холодно. Байдуже.
Але вибору в нас не було. Ми жили далі разом. Я хапалася за будь-які підробітки: писала статті, перекладала, редаговала тексти. Грошей ледь вистачало на підгузки та їжу. А свекруха… жила своїм життям. Вранці йшла на йогу, увечері з подругами у театр. Вмикала телевізор на повну, коли малий засинав. Просити про допомогу було марно — «це не її обов’язок».
Моя мама, яка жила в Вінниці, тільки розводила руками:
— Я б до онука прилиплала! Це ж щастя! Як можна бути такою байдужою?
Але що з того? Батьки далеко, працюють. Допомогти не можуть. А ми все в бігах, у вічному невдоволенні начальства.
Коли син підріс, віддали його в садочок. Я вийшла на повний робочий день. Зарплата була невелика, але хочніяка стабільність. Я мріяла вирватися з боргів, швидше розплатитися з іпотекою. Але син почав постійно хворіти. То температура, то кашель, то вірус. Я весь час на лікарняних. Директор почав кривитися, колеги перешіптуватися. Одного разу прямо сказав:
— Нам потрібен працівник, а не вічно відсутня мати. Або ви вирішуєте свої проблеми, або шукайте іншу роботу.
Стиснувши зуби, я підійшла до свекрухи:
— Надіє Степанівно, чи не могли б ви посидіти з онуком пару днів, поки я на роботі?
Вона відставила чашку кави і спокійно відповіла:
— Годину-дві — можу. Але цілий день? Ні. Це вже нянчення. Я в житті натомилася. Тепер хочу відпочити.
І все. Без трохи співчуття. Я вийшла з кухні з таким комком у горлі, що не могла дихати.
Ми з Тарасом зважились: знайшли платну няню. Дорого, але дешевше, ніж втрачати роботу. Свекруха тим часом жила поряд, проходячи повз онука, як повз шафу.
ОсьА потім одного дня вона прийшла до нас сама — бліда, з тремтливими руками, і попросила дозволу погуляти з онуком.
