Свекруха приходить, пограє з дитиною — і йде задоволена. А я — готуй, прибирай, посміхайся…
Коли я прочитала статтю під назвою «Я не хочу сидіти з онуками по вихідних», то подумала: так це ж про моє життя. Тема виявилася болюче знайомою — особливо для тих, хто опинився у ролі «господині дому з малою дитиною та свекрухою під боком».
Моєму синові ще немає року. У нього є одна бабуся — мама мого чоловіка, Надія Іванівна. Актриса театру на пенсії, але з артистизмом і драмою у голосі й досі. При кожній нагоді вона говорить, як сильно любить онука. «Я завжди поруч, завжди готова допомогти!» — звучить красиво, але реальність… зовсім інша.
Після виходу на пенсію у неї з’явилося багато вільного часу. От вона й приходить. Не щоб допомогти, не щоб замінити мене хоча б на годину — а «у гості». Причому завжди у вихідні, коли чоловік вдома. Їй подобається, щоб «усі були в зборі». Іноді бере із собою тестя, але він живе своїм життям, навіть сплять вони окремо.
Ось уявіть: малий реве, зубки ріжуться, живіт болить, я на нервах, не спала вже другу ніч, виглядаю як привид. А мені кажуть: «Допомога їде!» — і цією «допомогою» виявляється виряджена Надія Іванівна, з іграшками та пакетиком пастили. Сідає у своє улюблене крісло, бере онука на руки, фоткається, цілує, сміється. Ніби нічого, але я при цьому маю не просто бути гостинною — а ще й зустрічати її з гарячим, чистим, ідеальним домом.
Спочатку я мила підлогу перед її візитом, пекла торт, варила борщ, робила салат. Потім зрозуміла — не витримую. Стала перекладати частину на чоловіка. А він, бідолаха, після робочого тижня мріє лише про спокій. Та ж «мама їде» — і все. Кидай відпочинок, мий ванну, витирай пил, витирай дитині ніс.
Свекруха ні разу не прийшла просто сказати: «Відпочинь, я посиджу з малим, іди полежи». Ні. Вона приходить розважитися. Пограла — і пішла. Якщо їй набридло — бере сумку і йде. Іноді навіть півгодини не просидить. А в мене залишається гора посуду, втомлена дитина і жодного полегшення. Зате сусіди потім хвалять: «Оце бабуся! Завжди поруч, така турботлива». Та-ак… поруч — але не з тим, з ким треба.
Мені радили: «Не готуй. Не прибирай. Нехай бачить, як є». Але ви самі спробуйте — коли вона осудливо оглядає кожну пилинку, немиті чашки. Чоловік теж питає: «Ну що, не можна маму раз на тиждень прийняти?»
А я почуваюся винною. Ніби я егоїстка. Ніби я не хочу, щоб у дитини була бабуся. Але хіба це допомога? Це показова любов — для публіки. Синочок, онуча! А потім — додому, до серіалів. Я ж залишаюся з брудною посудою, безсонними ночами та виснаженими нервами.
Справжня допомога — це коли бабуся забирає онука до себе. Коли дійсно дає тобі вихідний. А не влаштовує виставу на твоїй кухні. Так, вона не зобов’язана. Але й я — не покоївка, щоб кожну неділю влаштовувати прийом. Я — мати. Втомлена, невиспана, і вже ледве стою на ногах. І поки всі навколо твердять, яка вона чудова бабуся, я просто мрію, щоб хоча б одного разу в вихідні ніхто не дзвонив у двері з коробкою цукерок і фразою: «Ну, як тут у вас?»
Дякую, що вислухали…
