Було таке давно, але досі памятається. Свекруха не запросила невістку на ювілей, а через одинадцять днів дзвонила просити допомоги. Відповідь невістки всіх здивувала
Олена складала кухонні рушники нові, з вишуканим квітковим візерунком коли телефон здригнувся. Вона зітхнула: чотири пропущені від Каті, подруги з роботи. Напевно, нічого важливого. Олена повернулася до шафи, але телефон знову завібрував.
«Лено, чому не береш?» лепетала Катя. «Ти знаєш, що у Антонини Михайлівни у суботу ювілей?»
Олена завмерла, стиснувши рушник у руці.
«Який ювілей?»
«Сімдесят пять років. Світка мені дзвонила її з Димком запросили. Каже, Антонина розіслала запрошення ще два тижні тому».
Рушник випав із рук Олени. Тридцять два роки шлюбу з Ігорем, і жодного родинного свята вона не пропустила. А тепер ювілей Антонини, і навіть слова.
«Може, забули?» прошепотіла Олена, хоч сама в це не вірила.
«Забули? Світка казала, список на двадцять осіб. Усі запрошені: Ігореві брати з дружинами, навіть колишня сусідка з пятого поверху».
Олена сіла на табурет. Спогади нахлинули: як доглядала свекруху після операції на жовчному, як віддала свої відпускні, щоб та вставила зуби, як сиділа з онуками, коли всі були зайняті.
«Знаєш що, продовжила Катя, це все через той торт минулого Нового року. Памятаєш, купила не той?»
«Кать, торт тут ні до чого. Вона просто завжди вважала мене чужою».
Хлопнули двері повернувся Ігор. Олена швидко попрощалася з подругою.
Чоловік увійшов у кухню, струшуючи дощові краплі з волосся, наче хлопчина. Олена подивилася на зморшки біля його очей, знайомі риси. Тридцять два роки разом. І все одно чужа.
«Ігоре, у твоєї мами у суботу ювілей?» спитала вона, намагаючись зберегти рівний голос.
Він завмер біля холодильника, не обертаючись.
«Так, щось планують».
«Чому мені не сказав?»
Ігор відчинив холодильник і розглядав його вміст, ніби бачив уперше.
«Мама не хоче великого свята. Тільки найближча родина».
«Найближча родина повторила Олена. А я до неї не належу?»
«Лено, нащо це починати? Ти ж знаєш маму. У неї свої примхи».
«Примхи?» Олена відчула, як щось спалахнуло всередині. «Я терпіла її примхи тридцять два роки! Це не примхи, Ігоре, це це»
Вона не знайшла потрібного слова і просто махнула рукою.
«Я доглядала її після операції, коли ти був у відрядженні. Віддала свої відпускні на зуби. Сиділа з онуками, коли Ірка поїхала відпочивати. Тридцять два роки намагалася бути гарною невісткою. І ось як?»
Ігор потер перенісся.
«Лено, невже потрібно рахувати, хто кому що винен?»
«Я не рахую! голос Олени задрижав. Я просто хочу бути частиною родини. Твоєї родини. Невже це так багато?»
Ігор глибоко зітхнув і сів на стілець.
«Послухай, ти перебільшуєш. Мама просто хоче тихого свята».
«Тихого? На двадцять осіб? кожне слово різало горло. Навіть сусідку з пятого поверху запросили!»
«Звідки ти?»
«Хіба це важливо? вона схопила рушник і почала нервово витирати вже суху стільницю. Тридцять два роки, Ігоре! Що я зробила не так? Скажи!»
Ігор простягнув руку, але вона відсторонилася.
«Лено, ти ж знаєш, мама досі вважає, що ти забрала мене у неї».
«Забрала? Олена гірко усміхнулася. Тобі було двадцять пять, коли ми зустрілися! А не пять!»
Вона згадала, як уперше зайшла до дому Антонини, як спробувала сподобатися, спекла пиріг за бабусиним рецептом. Але свекруха лише стиснула губи й сказала: «У нашій родині так не готують».
«Усе своє життя, продовжила Олена, я намагалася їй догодити. А вона? Памятаєш, як розповідала всім, що я неправильно виховувала Дениса? Або казала моїм батькам, що я не вмію готувати? А ти завжди мовчав, завжди! Був нейтральним!»
«І що ти хочеш, щоб я робив? у голосі Ігора прозвучало роздратування. Бійку з мамою через якесь свято?»
«Не через свято! скрикнула Олена. Через те, як вона до мене ставиться! Через те, що твоя мати тридцять два роки не вважала мене родиною, а ти це дозволяв!»
Вона повернулася до вікна. Надворі моросив дощ, сірий і похмурий, як і її настрій.
«Лено, годі драматизувати, Ігор підійшов і незграбно обійняв її за плечі. Хочеш, щоб я поговорив з нею? Може, це просто непорозуміння».
«Непорозуміння? Олена вивільнилася з його обіймів. Ні, Ігоре. Непорозуміння було б, якби це траплялося вперше. Але зараз зараз це просто плювок у душу».
Наступні дні Олена ходила, наче в тумані. На роботі усміхалася через силу, вдома мовчала. Ігор намагався згладжувати кути, але кожна суперечка лише посилювала біль.
«Ти ж
