Доглядала я дідуся свого чоловіка цілих десять років. Жили ми з дітьми в орендованій двушці в Києві, а сестра мого чоловіка, Ярослава, на той час благополучно розмістилася в дідовій квартирі десь на Позняках. Ніхто особливо дідом не цікавився ні свекруха (та сама мама), ні онуки. А в мене життя пішло не за найкращим сценарієм: університет я так і не закінчила, бо одразу завагітніла, про блискучу карєру довелося забути й хапатися за життя як могла.
Що не день, той День бабака то дітей по гуртках розвозь, то діда поміняй-придивись. Вечори мої були присвячені приготуванню борщу та спробам привести себе в людський вигляд (для себе, бо чоловік байдуже). Чоловікові все це домашнє кіно набридло ще на побаченнях, а тепер він або на роботі, або на посиденьках. А коли без житла й з дітьми кому він потрібен? Я його терпіла, не для кохання аби копійка від нього була і на дітей, і на старого. Ярослава зявлялася на горизонті епізодично або з претензією на дідову пенсію, або поскаржитися, як їм із чоловіком важко. Хоча, чесно кажучи, жили собі як у Бога за пазухою: за квартиру не платять, інколи навіть у Європу літали відпочити.
Пять років тому дідусь залишив мені заповіт:
Ти мені дорожча за всю родину разом узяту. Онук твій слабак: квартиру мамі або сестрі віддасть. От нехай твої діти, мої праправнуки, тут житимуть. Це така собі подяка за всі твої клопоти. Щоб не проклинала мене потім, що життя твоє повз тебе пробігло через мене.
Про це, звичайно, ніхто не здогадувався. Тільки-но дід почав хворіти, родичі одразу навідалися дочка і онука згадали про рідного старика, аж розцвіли від турботи. Але дід був не з нашого села усе бачив наскрізь.
Як тільки дідусь відправився у кращі світи розділили все швидко, ніби каву зранку. Свекруха та Ярослава мужньо ~впаяли~ чоловікові, що квартиру нехай віддасть сестрі, бо як-не-як вона там мешкає. А він дарма, що слабак, а головного ніхто не знає про заповіт!
Вже наступного дня чоловік почав пакувати речі:
Вибач, в мене інша жінка, я тут був тільки поки дід був живий. І пішов. А мені так полегшало, наче десятилітню гирю з плечей зняли! І тут близькі дізналися про заповіт почався справжній серіал на ТСН: погрози, дзвінки, істерики.
Слухай, ти цю квартиру не побачиш як свої вуха! Не знаю, як ти до діда підлизалася і як змусила написати заповіт на себе не отримаєш! Ось побачиш, ми тебе в суді зїмо. Сину, забудь про неї й дітей тепер у тебе нова молодиця!
А я їм у відповідь:
Знаєте, що? Можу собі дозволити вас нікуди не кликати й більше не бачити. То або відчепіться, або заварюю чай і вмикаю Netflix подобається!
Сказати, що мене зачепили нічого не сказати, але насправді мені глибоко байдуже стало. Знайшла роботу, діти зі мною, дах над головою є, і, найголовніше, жодних драм із цією родиною.
А ти б як вчинила на моєму місці?
