Трапляються в житті такі повороти, що не одразу зрозумієш, чи то доля жартує, чи просто так склалося. Ніколи б не подумала, що через дванадцять років життя під одним дахом із свекрухою, коли все здавалося стабільним і зрозумілим, наша родина опиниться перед вибором — плати або йди геть.
Тоді, багато років тому, після весілля, Ольга Іванівна запропонувала нам з чоловіком переїхати до її просторих трьохкімнатних хат у центрі, а сама оселилася в моїй маленькій однокімнатній на околиці. Ми з чоловіком були на сьомому небі від щастя: жити в центрі, у гарних умовах, та ще й із благословення свекрухи — що може бути кращим для молодої родини?
Весільні гроші ми вклали в ремонт: оновили квартиру зверху донизу, поставили сучасну кухню, змінили сантехніку, поклали ламінат, трішки перепланували. Свекруха приходила — очі раділи. «Як у вас гарно!», «Які ви молодці!» — чулося щоразу. А ми, на знак подяки, взяли на себе оплату всіх комунальних рахунків за її нову квартиру. Вона з полегшенням зітхала, дякувала, казала, що навіть трохи відкладає з пенсії. І справді, за ці роки ми ніколи не шкодували, що пішли їй назустріч.
У нас народився син, а потім донька. Дітей стало двоє, і нам з чоловіком захотілося вже свого повноцінного простору. Ми почали відкладати на нове житло, адже купити відразу чотирикімнатну було не по кишені. Свекрусі про це не казали, сподівалися, що коли прийде час — усе вирішимо мирно.
Все змінилося, коли Ольга Іванівна пішла на пенсію. Радість від свободи швидко зникла, коли пенсія їй здалася «жалюгідненькою». Кожного разу в неї були одні й ті ж скарги: «Як жити на такі копійки?», «Пенсіонерів у цій країні ніхто не поважає!». Ми не залишалися осторонь: купували їй продукти, ліки, допомагали дрібницями, намагалися не образити. Але одного разу, під час чаювання, вона кинула фразу, після якої мій чоловік онімів.
— Сину, — сказала вона, — ви ж фактично живете у моїй квартирі. Тож давайте вже почнемо мені платити за оренду. Не багато, тисячою гривень на місяць.
Чоловік завмер. Він спершу навіть не зрозумів, про що йдеться. Але коли до нього дійшло — відповів:
— Мамо, ти серйозно? Ми оплачуємо тобі всі рахунки, продукти возимо, твоє життя коштує тобі в рази дешевше. А ти нам про оренду?
На що почув ультиматум:
— Тоді міняймось назад! Я хочу повернутися до своєї квартири!
Ми з чоловіком зрозуміли: це шантаж. Грубий, прямолінійний і цілковито невдячний. Але він не очікував, що в нас уже була сума на перший внесок за нове житло. Ми мовчки вислухали її, а ввечері вирішили — так більше не може тривати.
За кілька днів ми прийшли до неї з тортом — не вибачатися, а з надією, що може, вона таки передумає. Але ледь мова зайшла про житло, як свекруха випалила:
— Ну що, домовилися? Чи будете тіснитися в мене?
Терпець урвався.
— Ольго Іванівно, — спокійно сказала я, — тіснитися нікуди ми не будемо. Ви повертаєте собі свою квартиру, а ми йдемо своєю дорогою.
— І де ж ви грошей знайдете?
Чоловік перебив:
— Знайдемо. Це вже не твоя справа. Тільки запам’ятай, мамо: ти сама це обирала. Хотіла жити одна в трешці – отримаєш.
Все сталося швидко. Знайшли варіант, оформили кредит, використали всі заощадження й мою квартиру, щоб мінімізувати виплати. За три тижні ми вже збирали речі.
Тепер свекруха знову у своїй оновленій, відремонтованій нами квартирі, якою колись так захоплювалася — доки не зрозуміла, що отримує її безкоштовно. Тепер скаржиться сусідкам на «поганий ремонт» і «невдячних дітей», сама платить за комуналку, сама тягає пакети з магазину і, нарешті, відчула справжній смак пенсії без «жирних» допоміжок.
А ми живемо у новій чотирьохкімнатній квартирі. Тісно, зате вільно. І морально, і фізично. Нам більше не потрібно ні перед ким звітувати, не треба боятися «образ» і нових умов. Ми поставили крапку, після якої почалася нова глава.
Як то кажуть, що посієш — те й пожнеш. Тільки тепер — не нам.
