Свекруха образилася на «жебрацький подарунок»: стару меблівку вважала приниженням
Я вже три роки заміжня. Дітей поки що нема, хоча думки про материнство давно ширяли в повітрі, мов ластівки на весні. Увесь цей час ми з чоловіком жили на орендованій квартирі в центрі Львова — не тому що не могли дозволити собі інше житло, а тому що моя свекруха, Марія Іванівна, не пустила нас до своєї однушки, яка стояла пусткою довгі роки.
Вона сама виростила Максима — мого чоловіка. Квартиру їй колись дали від трикотажної фабрики «Явір», де вона відпахала двадцять років. Пізніше вона знову вийшла заміж.
— Мій вітчим був доброю людиною, справді став мені батьком, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю у них завжди були сварки. Вона постійно скиглила, що грошей мало, їй завжди всього не вистачало.
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Максима, але Марія Іванівна була рішуче проти — боялася втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто закрила на замок. Там навіть ремонту не було, вона вирішила не здавати — мовляв, немає сенсу.
Після весілля ми просили її дозволити пожити в тій квартирі — скромно, але своє. Та свекруха навіть слухати не захотіла:
— Ми ось-ось розведемось, — заявила вона, — він жадібний, лінивий, ні до чого не придатний. Я з ним тільки за гроші. Розведемось — і куди мені йти, якщо ви вже там поосідаєте?
І справді, невдовзі вона подала на розлучення. Але від чоловіка виїжджати не поспішала. А потім і зовсім прийшла біда — вітчим помер. Марія Іванівна була впевнена, що тепер двокімнатна квартира стане її. Але виявилось, що спадок записаний на його доньку.
Тоді ж померла і моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою заботну двокімнатну хатинку. Ми з чоловіком почали там ремонт, готувались до переїзду. Та все перекреслила істерика Марії Іванівни.
— Я ж його на руках носила, поки та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому і борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, та Оленка, буде у Києві жити в спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і справедливість! — кричала вона в трубку.
Усі ці біди вона собі влаштувала сама: сама відмовилась від усиновлення, сама не захотіла з нами жити. Сперечатись було безглуздо. Довелось їй повертатись в ту саму порожню, занедбану однушку. Там ні меблів, ні нормальних умов. Самі голі стіни.
Чоловіку стало її шкода. Він вирішив трохи облагородити житло, хоч би трохи прибрати. Я, у свою чергу, запропонувала перевезти туди бабусині меблі — ми все одно їх міняли на нові. Все було чистеньке, міцне — хоч і не свіже.
Частину речей Марія Іванівна встигла вивезти з квартири покійного чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й виносити не мав сенсу. А спадкоємиця вітчима — не промах — нічого цінного віддавати не захотіла.
Коли ми привезли меблі, свекруха влаштувала спектакль:
— Що це?! Ви вирішили мені старо— Що це?! Ви вирішили мені старе ламо скинути?! Чоловік помер, а ви до мене, як до сміття ставитесь! Собі все нове купили, а мені — дрантя!
