Мене звуть Оксана. П’ять років тому ми з чоловіком, Петром, придбали хатинку під Житомиром, мріючи про ща́сливе родинне життя. Але все розсипалося, коли свекруха, Надія Іванівна, без попередження оголосила, що переїжджає до нас. Чоловік підтримав її, знехтувавши моїми почуттями, а її отруйні плітки та брехня зруйнували наш шлюб. Я поїхала з дочкою до батьків, залишивши позаду зраду й біль. Тепер я сама, з розбитим серцем, і не знаю, як пробачити тих, хто втоптав мою родину у багню́ку.
Наше життя з Петром було майже ідеальним. Ми виховували донечку, Соломію, і будували плани на майбутнє. Але все змінилося, коли Надія Іванівна приїхала й заявила: «Тепер я житиму з вами». Я знімліла від шоку, а Петро лише знизав плечима: «Матір самотня після смерті батька. Я не міг відмовити». Моє серце стиснулося від зради, коли він зізнався, що це була його ідея. «Оксанко, дві жінки в хаті — тільки краще», — сказав він, не слухаючи моїх заперечень. Мої слова, мої побоювання — все виявилося неважливим. Я почувалася чужою у власній домівці.
Довелося змиритися. Свекруха увірвалася в наше життя, як буря. Я намагалася знайти плюси: тепер я могла більше працювати, а Надія Іванівна готувала обіди для Петра й Соломії, брала на себе частину клопо́тів. Спочатку я навіть соромилася своєї злості. «Може, я була несправедлива?» — думала я, бачачи, як вона піклується про онуку. Але ця ілюзія розбилася, коли я випадково почула її розмову по телефону з подругою, повертаючись із роботи.
«Оксана зовсім чоловіка занедбала, — ни́хкала свекруха. — Не пра́є, не готує, додому пізно тягається. Невдо́чена, нечемна, ніякої пошани». Я завмерла, наче мене вдарили. Вона знала, що я працюю до пізньої ночі, що в мене щільний графік. Її слова були брехнею, але різали, як ніж. Я ковтнула образу, вирішивши не влаштовувати сварки. Зрештою, я не люблю конфліктів. Але все погіршилося, коли вона почала насто́ювати Петра проти мене.
Свекруха повторювала свої плітки чоловікові, і він, замість того щоб захистити мене, дивився з підозрою. Я тягнула хату: пра́ла, прибирала, догла́джувала Соломію, хоч Надія Іванівна й брала на себе частину справ. Але її брехня ставала дедалі отруйнішою. Останньою краплею було її звинувачення: вона сказала Петру, що Соломія, наша донька, можливо, не від нього. Петро увірвався в хату й вимагав: «Скажи правду, Оксано!» Я задихнулася від несправедливості. Як він міг повірити в таку погань? Як міг сумніватися в нашій дитині?
Моє терпіння урвалося. Я зібрала речі — свої й Соломії — і поїхала до батьків. Я не могла більше жити під одним дахом із жінкою, чия брехня труїла мою родину, і з чоловіком, який обрав матір, а не мене. Мій від’їзд став для Петра «зізнанням провини». Він подав на розлучення, не давши мені шансу пояснитися. Місяць потому я надала йому тест ДНК, який довів, що Соломія — його дочка. Він упав переді мною, благаючи про прощення, але було пізно. Мій шлюб перетворився на попіл, а серце — на камінь.
Тепер я живу у батьків, намагаючись зібрати себе по шматочках. Петро платить аліменти й просить зустрічей із Соломією, але я не знаю, чи заслуговує він бути в її житті. Як він міг так легко повірити матері й зруйнувати нашу родину? А Надія Іванівна, чия «турбота» виявилася отрутою, навіть не вибачилася. Я почуваюся зрадженою усіма, кого кохала. Моя душа болить: чому я маю платити за їхню брехню? Як захистити Соломію від цієї зради?
Я не знаю, як рухатися далі. Як навчити доньку вірити людям, коли її батько й бабуся розбили мені серце? Може, хтось стикався з такою підлістю? Як пережити, коли рідні люди стають ворогами? Я хочу почати нове життя, але тінь цього болю переслідує мене. Невже я не заслуговую родини, де мене цінуватимуть і поважатимуть?
