Свекруха переклала делікатеси з мого холодильника у свою сумку перед тим, як піти
Ти впевнена, що нам треба стільки нарізки? Це ж бастурма, Олеся, її ціна як двигун від літака, Андрій крутив у руках вакуумну упаковку з мясом, вдивляючись у цінник, наче там було зображено його власну долю.
Олеся спокійно викладала покупки на кухонний стіл: глянцеві боки червоних перців, пузата баночка чорної ікри, важка грудка пармезану, пляшки вина. Кухня наповнювалась ароматами свіжого хліба та копченостей.
Андрію, в тебе ж день народження, відповіла вона з притаманною їй врівноваженістю, ховаючи молоко в холодильник. Тридцять пять. Прийдуть твої друзі, приїде твоя мама. Ти хочеш, щоб на столі була лише картопля і оселедець під шубою? Я отримала гарну премію, маю ж право раз на рік зробити нормальний святковий стіл, щоб мені не було соромно?
Мені й з картоплею не соромно, буркнув чоловік, але бастурму не повернув, а дбайливо поставив на полицю до стінки. Просто мама знову почне нарікати, що ми гроші на вітер викидаємо. Ти ж знаєш її: «Краще б відклали, краще б кредит погасили».
Ірина Михайлівна буде нарікати все одно, на що б ми не витратили, зітхнула Олеся, дістаючи салатницю. Купимо дороге марнотрати. Дешеве злидні, балуєш сина абищим. Я вже давно не орієнтуюсь на її слова. Головне, щоб тобі і гостям було добре. І взагалі, цей хамон я шукала по всьому Львову, це саме той, що ти куштував в Іспанії років пять тому. Памятаєш?
Андрій усміхнувся, згадуючи. Його обличчя стало спокійнішим.
Ой, памятаю. Смачний був. Гаразд, ти права. Свято так свято. Тільки давай знімемо цінники, щоб мама не зомліла.
Підготовка йшла повним ходом. Олеся любила готувати але тільки коли на кухні не стояли над душею. Сьогодні, звичайно ж, Ірина Михайлівна обіцяла приїхати раніше «допомагати невістці». Від цієї фрази в Олесі деренчав нерв. Допомога свекрухи переважно означала, що вона сідала на найзручніший стілець посеред кухні, перегороджувала всі шляхи й роздавала мудрі поради, паралельно критикуючи все: від способу нарізки цибулі до кольору рушників.
Дзвінок у двері лунав рівно о другій дня. Андрій поспішив відчиняти, Олеся, глибоко вдихнувши, натягнула на обличчя вдячну посмішку.
Ой, іменинничок! пролунав у коридорі голос Ірини Михайлівни. Давай розцілуємо тебе, синочку! Зовсім висох, шкіра та кістки. Звісно ж на магазинних варениках не погладшаєш.
Мам, ну які вареники, Олеся чудово готує, виручався Андрій, допомагаючи матері зняти важке пальто.
Не сперечайся, я все бачу очі запали. Вітаю, Олесю.
Свекруха вїхала на кухню, як криголам «Україна» в зимовий порт Одеси. У руках її величезна господарська сумка без розлучень.
Добрий день, Ірино Михайлівно. Дуже раді бачити, проходьте, чайник щойно закипів.
Чай потім, відмахнулась свекруха, ставлячи сумку на табурет. Оце привезла вам гостинців. Бо знаю вас у холодильнику вічно миша повісилась.
Вона виклала: трилітрову банку солоних огірків із каламутним розсолом, пакет зморщених, побитих яблук з саду і згорток цукерок «Квітка України», які пережили ще часи Радянського Союзу.
Ось огірочки свої, без хімії, хвалилась вона. А яблука чисті вітаміни. Обріжте гниль і зробите компот. Не викидати ж!
Дякуємо, кивнула Олеся, уникаючи погляду на каламутний розсіл. Обовязково скуштуємо.
Тим часом Ірина Михайлівна вже господарювала у холодильнику. Це був її ритуал: «перевірити чи є місце», хоча усім було зрозуміло, що це інспекція.
Ого, здивувалась вона, побачивши цілу батарею делікатесів. Ікра? Червона? Дві банки? Андрію, що, скарб знайшли? Чи Олеся банк пограбувала?
Мені дали премію, мамо, пробурмотів Андрій, тягнучи шматочок сиру.
Премія… піджала губи свекруха. Ну, звісно. Замість того, щоб матері допомогти у якої паркан на дачі прогнив ми ікру ложками їмо. Ваше діло, мені багато не треба.
Вона грюкнула холодильником і вмостилась на своєму стільці, перекривши доступ до мийки.
Ну, Олесю, показуй, що приготувала. Я посиджу, перепочину ноги болять, тиск скачить, але приїхала не могла не приїхати, сина привітати. Героїзм, скажу чесно.
Наступні три години минули у звичному режимі. Олеся метушилася біля плити, різала, змішувала і запікала, а Ірина Михайлівна коментувала кожну дію.
Майонезу багато, шкідливо.
Хліб навіщо такий дорогий? В «АТБ» за тридцять гривень батон нічим не гірший.
Мясо треба було відбити краще буде жорстке.
Олеся мовчала, вмикаючи в голові білий шум. Головне дожити до вечора.
О шостій почали сходитися гості. Друзі Андрія, галасливі, веселі квартира наповнилася сміхом, ароматом парфумів. Святковий стіл ломився: запечена шинка, рулетики з баклажанам і горіхом, тарталетки з ікрою, бастурма, три види сирів, салати, гарячі страви.
Перший тост був за здоровя іменинника, а Ірина Михайлівна одразу взяла слово.
Андрійчику, синочку, почала вона, обтираючи очі, памятаю твій народження, мучилась я страшенно, дві доби…
Гості чемно слухали знайому історію. Олеся скористалася паузою, щоб викласти собі салат.
…А ось виріс ти, сину. Одружився. Ну, як вже є, вона кинула багатозначний погляд на Олесю. Головне, щоб ти був щасливий. А їжа… це не головне. Олеся старалась, купила всього дорогого. Я б скромніше зате душевніше. А зараз усі все на показ.
Вона підхопила здоровенний шматок копченого сома, куплений у спеціалізованій крамниці за скажені гроші, і відправила до рота.
Ммм, голосно пережовуючи, риба як риба. Солона. Жирна. Мойва у мої часи була смачніша.
Незважаючи на критику, свекруха їла із задоволенням. До її тарілки мігрували найкращі шматки. Бастурма зникала блискавично. Тарталетки з ікрою поїдала, як насіння.
Ікра якась дрібна. Мабуть, штучна? Зараз справжню знайти складно. Олесю, покажи потім банку, я склад почитаю. А то ще отруїмось.
Олеся лише усміхалася і підливала гостям вина. Бачила, як Андрій червоніє, але мовчить він ніколи не перечив матері на людях. І наодинці теж рідко.
Вечір тривав: друзі хвалили їжу, жартували, згадували студентські роки. Свекруха час від часу вкидала фрази про непросте життя пенсіонерів і невдячних дітей, але всі ці репліки потопали у гомоні гостей.
Ближче десятої гості розходилися робота, та й посиділи на славу.
Олесю, ти просто чудо! сказав Сергій, друг Андрія, тиснучи їй руку. Сом неймовірний! Дякую!
Я рада, що смакує, щиро усміхнулась вона.
Двері за останнім гостем зачинились настала тиша, яку порушував тільки дзвін посуду, яку Ірина Михайлівна почала зносити зі столу.
Давайте я допоможу, а то до ранку будете прибирати, заявила вона. Андрію, винеси сміття. Олесю, поскладай гаряче в контейнери.
Олеся відчула пекучу втому. Голова розколювалась.
Ірино Михайлівно, залиште я все сама приберу. Ви вже відпочиньте, таксі викликати?
Яке ще таксі? обурилась вона. Гроші нікуди дівати? На автобусі поїду, ще ходять. Я допоможу. Ти ледве стоїш, бліда, як стіна. Іди у ванну, вмийся, випий щось від голови, а я швидко тут розберуся.
Олеся справді почувалась зле. Мігрень накочувала.
Гаразд, здалась вона. На пять хвилин. Андрій незабаром повернеться й проведе вас.
Вона зайшла у спальню, знайшла таблетку від голови, плеснула холодної води у ванній. Шум у вухах стих. «Треба повертатись, подумала вона. Не можна її лишати одну на кухні: ще почне мити посуд моїм кремом для обличчя чи переставить каструлі».
Олеся вийшла тихо, у мяких тапках, підійшла до кухонних дверей і завмерла.
Ірина Михайлівна стояла до неї спиною біля відкритого холодильника. На табуретці її велика господарча сумка. Дії швидкі, відточені, мов руки ілюзіоністки.
Свекруха зібрала залишки мясної нарізки: бастурма, шинка, копчена ковбаса все швидко перекочувало у поліетиленовий пакет, вузол і в сумку.
Олеся блимнула. Здається, не привиділось.
Свекруха потягнулась до холодильника: дістала контейнер з червоною рибою на сніданок гарний шматок, грамів на триста пакет, сумка.
Потім половина залишкового торта «Київський», який Олеся пекла до другої ночі. Коробку вирішила не брати, просто загорнула шматки у фольгу, зімявши ніжні коржі.
Що тут ще… бурмотіла Ірина Михайлівна. Сир. Пармезан. Засохне, викинуть і собі візьму.
Останній шмат пармезану в сумку. Слідом баночка оливок, а добило Олесю майже повна пляшка коньяку, подарована Андрію колегами.
Олеся застигла. Що робити? Кричати? Скандал? Назвати це крадіжкою? Язик не повертався навіть подумки перед собою бачиш маму чоловіка.
У цей момент гучно грюкнула вхідна двері повернувся Андрій.
Ого, надворі студено, пролунав його голос. Мамо, ти готова? Я куртку не зніматиму, проведу тебе.
Свекруха здригнулась, різко захлопнула сумку і обернулася. Побачивши Олесю у дверях кухні, спочатку трохи знітилась, але швидко взяла себе в руки.
Олесю, ти вже повернулась? Я тут тільки прибираю. Андрій прийшов? Чудово, я вже йду.
Вона схопила сумку, помітно обтяжену. Навіть крякнула, піднімаючи її.
Мам, може допомогти? Що там у тебе цегла? зазирнув Андрій.
Не треба! злякано присіла Ірина Михайлівна, притискаючи сумку. Я сама! Там… порожні банки. Я взяла свої банки, огірки переклала у вашу каструлю, а банки забрала. І свої особисті речі. Не чіпай!
Олеся глянула на чоловіка. Андрій на маму.
Мамо, які банки? Ти одну банку привезла. Вона на підвіконнику.
Інші банки! почала червоніти свекруха. Що ти до мене причепився? Я додому хочу! Втомилась на вас каторжити цілий день!
Олеся зробила крок вперед. Голова відступила всередині стало холодно і тихо.
Ірино Михайлівно, тихо, але твердо сказала вона. Відкладіть сумку на стіл.
Що? свекруха широко відкрила очі. Ти що собі дозволяєш? Обшукувати мене зібралась? Андрію, ти чуєш? Дружина мені закидає крадіжку!
Олесю?… розгублено Андрій переводив погляд з дружини на матір. Мама просто…
Андрію, перебила його Олеся, не відводячи очей від Ірини Михайлівни. У тій сумці наш сніданок, обід і вечеря на два дні. Там риба, за яку я віддала три тисячі гривень. Там твоя бастурма. Там коньяк і торт.
Та ти мариш! закричала свекруха, відступаючи до виходу. Як у тебе язик повертається! Я заслуже́ний вчитель, ветеран праці… Крихти чужої не взяла! Та подавіться!
Вона хотіла проскочити, але сумка зачепилась за кут стола. Ручки тріснули, сумка впала все висипалося на підлогу.
Картина була незабутня.
По підлозі розкатилася ковбаса. Пакет із рибою розвязався, жирний шмат сома влягся на Андріїв тапок. Фольга з тортом розгорнулась показався зімятий «Київський». Коньяк дзенькнув, але не розбився. Зверху шмат пармезану і купа цукерок.
Тиша повисла, чутно було лише, як гуде холодильник.
Андрій дивився на їжу, потім на ногу з рибою, потім на червону маму. Його обличчя змінилось: спочатку здивування, потім усвідомлення, а потім сором. Густий, липкий сором.
Мамо? ледве вимовив він. Це що?
Свекруха випрямилась, обираючи атаку.
А що таке? кинула вона, дивлячись синові у вічі. Та, взяла! Вам усе одно багато! Ви викинете! Ви зажерлись! У вас холодильник лопається, а мати живе на пенсію сім тисяч! Я ту бастурму тільки по телевізору бачила! Маю право хоч раз по-людськи поїсти? Я тебе виростила! Я ночей не спала! А ти… жалієш матері шмат ковбаси?
Олеся мовчала. Відчувала, що це момент істини. Зазвичай Андрій починав мятися: «Ну, мам, бери, не шкода», щоб згладити конфлікт.
Андрій повільно підняв шмат сома, поклав на стіл. Потім пляшку коньяку.
Мам, дуже тихо сказав він. Справа не в їжі. Якби ти попросила ми самі зібрали б, ми завжди даємо. Завжди.
Я що, просити маю?! Принижуватись?! Мати має сама пропонувати! Егоїсти!
Ти не попросила, похитав головою Андрій. Ти вкрала. Дочекалась, поки Олеся вийде і все зібрала. Як як пацюк.
Як ти мене назвав?! схопилась за серце свекруха. Ой, серце! Корвалол! Ви мене в могилу зведете!
Не треба вистав корвалол у вас в кишені, я бачила, як пальто знімали, спокійно мовила Олеся.
Свекруха застигла. Театр не вдався.
Андрію, звернулась Олеся до чоловіка. Збери з підлоги все у пакет.
Навіщо?
Віддай матері. Нехай забирає.
Олесю? здивувався.
Хай забирає. Риба валялась на підлозі їсти не буду. Торт зімявся. Ковбасу також. Нехай це буде подарунком до твого дня народження і ціною, щоб місяць я її тут не бачила.
Ірина Михайлівна задихалась, наче риба на суходолі.
Андрій мовчки зібрав усе у пакет, залишив коньяк.
Коньяк лишу мені треба якось заспокоїтись, промовив.
Бери, мамо. І йди. Таксі підїде через дві хвилини.
Ви мене виганяєте? Рідну матір? Через їжу?
Через брехню і неповагу до нашого дому та моєї дружини.
Свекруха вихопила пакет. В очах злі сльози.
Ноги моєї тут більше не буде! Живіть, буржуа! Що б вам та ковбаса поперек горла стала!
Вона вибігла і грюкнула дверима так, що посипалася штукатурка.
Олеся присіла на стілець, закривши обличчя руками.
Андрій налив два келиха коньяку один поставив перед дружиною, сам сів поруч, взяв її за руку.
Пробач, Олесю.
За що? Ти ж не знав.
Що не помічав раніше. Дозволяв їй так поводитись. Вважав мама, дивна, але добра. А тепер Так соромно. Наче це я крав ковбасу.
Олеся гірко всміхнулась.
Знаєш, смішно я спеціально купила ще одну палку ковбаси і шмат сиру для неї. Вони лежать у нижньому ящику. Просто вона до них не дісталась.
Андрій розсміявся.
Справді?
Справді. Хотіла по-людськи.
З нею, видно, по-людськи не буває. Завтра поїду замки зміню. Ключі у неї з весни «на випадок». Не хочу, щоб одного разу повернувся а телевізор зник, бо у сусідки новий.
Олеся із подивом і повагою дивилась на чоловіка. Вперше за сім років він говорив про маму без спроб виправдати її. Історія з делікатесами стала тією останньою краплею, що переповнила чашу навіть у такого спокійного, як Андрій.
Що завтра будемо їсти? подивилась на пустий стіл. Вона ж усе забрала.
Андрій відкрив холодильник.
Лишилась друга банка ікри. І яйця. Є молоко. Будемо їсти омлет з ікрою. По-панськи.
Олеся засміялась. Трохи відпустило.
А ще гнилі яблука, нагадала вона. Зваримо компот.
Ні вже, скривився Андрій. Яблука завтра винесу. Разом із огірками.
Вони ще довго сиділи в кухні, допивали коньяк і говорили. Нарешті говорити про те, що роками замовчували. Про межі. Про те, що любов до батьків не означає право утискати своє життя. Про те, що сімя це спільність двох.
Вранці Олеся прокинулась від запаху кави. Андрій уже чаклував на кухні.
Доброго ранку, поцілував її. Я от думаю Премія ще лишилась?
Трохи. А що?
Давай на вихідні в Карпати чи у санаторій? Або у Львів. Вимкнемо телефони.
А як же мама? Дзвонитиме, рідню скаржитиме, що ми її образили.
Хай дзвонить. Це її вибір. У нас свій. Омлет з ікрою готовий, сідай.
Олеся дивилась на тарілку пухкий омлет з щедрою порцією ікри і думала, що це найсмачніший сніданок у житті. Не через ціну ікри а через відсутність провини чи чужих претензій.
Ірина Михайлівна справді дзвонила через два дні. Андрій глянув на екран і перевернув телефон.
Не будеш брати? запитала Олеся.
Ні. Хай поїсть бастурми і заспокоїться. Поговоримо, може, через місяць. Зараз є важливіші речі. Я веду дружину в кіно.
Олеся усміхнулась і пішла одягатись. У холодильнику порожньо, але на душі спокійно. І це відчуття варте більше за всі делікатеси у світі.
Життя справжнє тільки там, де є повага до себе і до тих, хто поруч. Сімя не набір продуктів, а простір, де немає страху втратити власні кордони.
