Ще півроку тому до нас переїхала свекруха. В неї є свій хатній господар, вона цілком може обходитися сама, але вмовила сина, що потребує допомоги. Мовляв, їй страшно й самотньо, тому він швидко перевіз її до нашої двокімнатної хрущовки.
Марія Іванівна — жінка з непростим характером. Вона завжди прагне бути в центрі уваги, чого б їй це не коштувало. Поки жив її чоловік, до нас вона не чіплялася. Я була радій, адже за всі роки шлюбу ми так і не знайшли з нею спільної мови.
— Ох, доню, перед приходом чоловіка треба виглядати краще. Я навіть у свої роки такого собі не дозволяю. І м’ясо готувати треба інакше — тобі б на якісь куховарські курси записатися, раз мати не навчила.
Подібні фрази постійно лунали в мій бік. На її думку, вона все робить ідеально, а в мене руки звідки треба ростуть. Якщо раніше ми бачилися лише на свята, і я мовчки терпіла, то щоденні витівки стали справжнім випробуванням.
Свекор помер торік. Ми знали, що так станеться — він довгі роки боровся з онкологією. Після його смерті на свекруху було страшно дивитися. Вона не їла, не пила — ніби тінь блукала. Перший місяць ми навіть не залишали її саму.
Але з часом вона повернулася до життя. І знову почала мені хамити і причеплятися. Це був ознака, що вона видужала. Тільки даремно я зраділа — невдовзі вона почала вмовляти сина, що їй важко жити самій.
— Я почуваюся самотньою та непотрібною. Мені страшно в будинку, ще й тахікардія замучила. Може, переїдемо разом? — плакала вона.
Чоловік не був у захваті від такої ідеї, але поступився. Постійні дзвінки й розповіді про скрутне становище взяли над ним гору. Але я стояла на своєму до останнього. Жити зі свекрухою я не хотіла взагалі. Вона ще й запрошувала нас до себе, мовляв, у неї хатина більша. Може так, але там я точно не буду господинею. Та й наша квартира в самому центрі — зручно до садка й на роботу добиратися.
Я знала напевно — не варто піддаватися на її вигадки, бо на своїй території вона мене з’їсть. Чоловік намагався мене зрозуміти, але мати — є мати. Він обіцяв, що зробить усе, щоб її переїзд був тимчасовим, і що ставитиме її на місце.
Ми вже півроку живемо разом. Наші з чоловіком відносини так погіршилися, що йдеться майже до розлучення. Я стала нервовою й дратівливою, бо кружляю навколо свекрухи, як прислуга.
Приготуй їй чай, виведи на прогулянку, увімкни серіал… А ще вислухай нарікання, що ніхто уваги не приділяє. А якщо щось зробиш не так — вона зараз же починає грати припадок і вимагає викликати швидку.
Ми хотіли поїхати з чоловіком на море, але свекруха влаштувала істерику, що ми її знову кидаємо. Мовляв, треба брати її з собою. Але мені така відпустка не потрібна. Чоловік лише плечима знизує, а я розумію — моє терпіння на межі. Якщо йому мати важливіша за наш шлюб — нехай буде так.
