Тарасе, ти ж перевірив, що ми не забули вугілля? Минулого разу довелося бігти до магазину, а там самі сирі дрова, мовила Олеся, вдивляючись у польову дорогу, якою чоловік звично обїжджав глибокі ями.
Я все взяв, Олесю. І вугілля, і запальничку, і шашлик, який ти маринувала, лежить у сумці-холодильнику, Тарас усміхнувся, лиш на мить відірвавши очі від дороги. Розслабся. Нас чекають дві безтурботні тижні відпустки. Самота, співи жайворонків і твій улюблений газон, про який ти всю зиму мріяла.
Олеся вмостилася зручніше на сидінні й заплющила очі. Слово газон прозвучало як мелодія. Три роки тому, коли вони купили той запущений дачний клаптик із перекошеною хатинкою, навколо росли лише буряни й купи різнокольорового сміття. Олеся власноруч виносила поламані цеглини, виривала щирицю з корінням, а потім разом з Тарасом запросили робітників розрівняли майданчик і засіяли найдорожчим рулонним газоном.
Це стало її власним спокійним світом. Суцільна зелень під ногами, легка й прохолодна, на якій так солодко під ранок пити каву, розгортати книжку або займатися йогою. На цьому газоні вона навіть у гумових капцях грати не дозволяла, щоб не пошкодити дерен. Для Олесі цей килим був не просто вишуканістю, а символом спокою, доказ того, що дача місце відпочинку, а не вічного копання грядок, як звикли їхні батьки.
Цікаво, чи не забула мама поливати газон, доки нас не було, подумала Олеся вголос. Говорили ж, спека під тридцять.
Нічого страшного, махнув рукою Тарас. Мама відповідальна. Ключ ми їй лишили, сюди обіцяла через день навідуватися. Вона ж знає, як ти над тією травою трясешся.
Оксана Іллівна, свекруха Олесі, була з іншої доби. Енергійна й голосиста, вона вважала, що земля має плодоносити. Жодна пядь не повинна пропадати тут має бути картопля, бурячок, хоча б кріп. Перші два роки Олеся боролася з Оксаною Іллівною за свій простір та бурчала, що газон дурня для ледарів, але згодом затихла. Обмежилася парою грядок у куточку, у власній тепличці.
Машина вкотилася на гравійну стежку. Олеся, забувши про світ, вийшла й підняла замок на воротах, вдихнула пянке повітря, насичене сосновою смолою та пахощами троянд. Ще трохи і вона зможе пройти босоніж по зеленій росі, аж раптом відчинила браму і застигла.
Сумка з ноутбуком вислизнула з руки й помалу впала у пилюку.
Олесю, чого ти стала як вкопана? Машину запускаю, вигукнув Тарас із-за керма, але, не дочекавшись відповіді, заглушив мотор і вийшов. Олесю?
Тараса ніби теж прибило до місця, коли він подивився туди, де раніше буяла зелень.
Від смарагдового газону лишилося спомином.
Перед будинком, до самого ганку, тягнулося поле чорної, щойно переораної землі. Широкі, нерівні борозни, наполовину вкриті порізаними клаптями дорогої трави. В міжряддях уже щось зеленіло тонюсінькі кущики, що нагадували карикатуру на врожай.
Серед усього цього Оксана Іллівна, у пошарпаному халаті й біло-блакитній хусточці. Вона стояла навприсядки з лопатою, втираючи піт із лоба, сяяла посмішкою, немов переможець сільської олімпіади.
О, дітки приїхали! весело проголосила, ніби сонце засвітило. Готую сюрприз! Встигла до вашого приїзду, уявляєте?
Від Олесі мов вітер продув кров відхлинула від лиця. Все, як у дивному сні: вона наче пливе між хмарами, переступає калитку й бачить, як її газон роздертий на шматки, коріння вплуталося у дротяну сітку, все порубано лопатою.
Що це? хрипло вимовила вона, і навіть Тарас знітився.
Як то що? Грядки! Оксана Іллівна впяла лопату, розвела руки. Скільки доброго місця пропадало! Сонечко тут від ранку до вечора. Газон дурниця, а я тут часник посадила, ось там морквину, а біля альтанки кабачки виростуть. Уявляєте свої, домашні! Смажити, мочити, варення крутити.
Мамо… простогнав Тарас. Ви знаєте, скільки коштував цей газон? Ми за нього сорок тисяч гривень виклали три роки тому. Догляд, підживка, косіння…
Тьху! обірвала свекруха. Сорок тисяч за траву?! Розвели вас, городських дурників. Тут хіба не трава? Дика росте сама, а користь яка? Земля мусить годувати. Все дорожчає! А тут своє, екологічне. Я ж для вас стараюся, спину гнула, доки ви на курортах поніжилися.
Олеся мовчки дивилася на понівечену ділянку і відчувала холодну лють, яка проростала крізь грудну клітку. Не просто свавілля це зневага, вторгнення у простір.
Оксано Іллівно, впевнено підняла вона очі. Ви мали просто поливати. Ніхто не просив саджати цибулю чи моркву. Це наш дім і наш город.
А мені що тепер? розвела руками свекруха, голос її став твердий, наче лід. Я матір! Я краще знаю, що вам треба. От побачите, буде зима ще подякуєте, що банки з салом вам натикаю! А ця ваша трава сміх один. Люба-сусідка вже засміяла: мовляв, невістка-ледащиця, навіть кропу свого немає.
Мені байдуже на Любу й на ваші кабачки, спокійно сказала Олеся. Тарасе, розвантажуй речі.
Олесю, почекай, Тарас спробував її зупинити, але вона відстранилася. Мамо, та це вже занадто. Ми давно домовились: теплиця ваша, решта зона відпочинку. Навіщо усе знищили?
Знищила? вибухнула Оксана Іллівна, червоніючи. Я ж з останніх сил усе для вас А ви “знищила”! Та ви невдячні!
Вона схопилася за серце, сіла на лавку, намагаючись виглядати страдницею.
Олеся зайшла в дім, навіть не глянувши у бік свекрухи. Всередині було темно й свіжо. На кухні вона швидко випила склянку води, тримтячи руками. Хотілося кричати, але сліз не було, лиш гостре бажання не віддавати жодної краплі емоцій цій драмі. Якщо зараз піддатись істерикам Оксана Іллівна буде бенефіціантом.
За пять хвилин до неї приєднався Тарас, винувато знітившись.
Олесю, ну мама ж добра хотіла. Старші люди не інакше вміють. Для них земля мусить родити.
Це не про виховання, Тарасе, Олеся обернулася. Вона певна, що все тут її. Їй не важливі наші бажання. Лиш її воля.
Я з нею поговорю
Ні, спокійно лиш вона. Вже пізно. Три роки говоримо. Киває, а потім знову по-своєму. Рулонний газон відновити не насіяти бурячку. Треба знову рівняти, вивозити, купувати новий. Це тисяч на тридцять піде.
Тарас сів, опустивши голову.
Що ж робити? Виганяти її?
Ні. Вона мусить сама прибрати все, що накопала.
Їй уже шістдесят сім, Олесю Вона не зможе
Садити змогла й виправить. Її кабачки та моркву хай виносить, землю вирівнює. А нову траву за її рахунок.
У неї ж лише пенсія
Є й заощадження. Сама хвалилася, відкладає на «чорний день» чи внукам. Ось тут і допоможе нам «чорний день».
Це жорстоко.
Жорстоко це коли повертаєшся в спокійний дім і знаходиш поле бою. Або коли плюють на твоє бажання. Я зараз скажу їй. Якщо відмовиться ключі не матиме й більше сюди не зайде.
Олеся мяко ступила до ганку. Оксана Іллівна вже теревенила з Любою через паркан. Як помітила невістку, зразу намастила на обличчі жалісливий вираз.
Оксано Іллівно, давайте поговоримо.
Що там ще? Води принеси, в душі пусто від ваших образ
Води потім. До вечора неділі маєте прибрати все, що наробили: викопати кожну цибулину, зрівняти землю.
Свекруха вирячилася, ніби перед нею зявилася відьма.
Ти при собі? Це ж я садила своїми руками! А тепер ти виривай?! Не буду! Хіба я не у свого сина на дачі?
Будинок і земля у спільній власності, спокійно нагадала Олеся. За документами я власниця не менша за Тараса. Без мого дозволу грядок не мало бути. Якщо до неділі не повернете все, я викликаю бригаду, все зрівняють, а рахунок висилаю вам. І ключі Тарасові зараз же.
Тарасе! сердцем кликнула свекруха, шукаючи порозуміння у сина, який стояв у дверях. Чуєш, як твоя жінка з матірю говорить?
Тарас вийшов на ганок. Він був змарнілий, але голос його не вагався.
Мамо, Олеся права. Це наш дім. Ми хотіли газон. Ви все зіпсували.
Ти теж проти мене?! Підкаблучник Невже я вам
Мама, досить, твердо вичавив Тарас. Досить ховатися за турботою. Це Ваш вибір і виправляти наслідки Вам.
Свекруха застигла, роззявивши рот, як риба. Вперше син став твердо й несхитно поряд із Олесою.
Нехай!.. крикнула вона нарешті. Нехай цей ваш газон висихає! Ноги моєї тут не буде! Я їду!
Вона схопила пожмакану сумку, пішла до брами.
Ключі, Оксано Іллівно, гукнула Олеся.
Свекруха вишукала звязку в кишені халата, кинула у пилюку.
На! Щоб твоя трава й сниттям заросла!
Вона вискочила за воротами, злукаючи дверима. За кілька хвилин двигун таксі вирвав тишу.
Олеся підняла ключі, переступила поріг, глянула на Тараса.
Вона ще зявиться, впевнено заявила. Тут її розсада й пальто. Вона не здасться.
Тарас підійшов до зруйнованого газону. Взяв грудку землі, кинув у чорне провалля.
І що тепер? Нам усе це прибирати?
Ні, Олеся похитала головою. Вона не поїхала далеко. Зараз іде до Люби скаржитися.
Дійсно, за парканом уже завелася пісня страждання. Голос Оксани Іллівни лунав на все дачне товариство: невістка вигнала, змусила вирвати врожай.
Олеся набрала телефон.
Куди дзвониш? спитав Тарас.
Дзвоню до ландшафтників. Дізнаюсь, скільки вартує відновити усе з нуля, вивезти бруд.
Весь вечір сиділи на ганку, пили чай в мовчанні. Перед очима чорна діра перекопаної землі. Настрій як після дощу та градобою.
У неділю зранку заслонила двері калитка. Олеся глянула у вікно Оксана Іллівна повернулася. Йшла згорблено, швидше ображено. Мовчки попрямувала до теплиці.
Доброго ранку. Щось забрали забути? окликнула її Олеся.
Свекруха обернулася.
Я подумала шкода ж цибулю. Вона сортувальна, з Нідерландів, грошей коштує.
Шкода, погодилась Олеся. Газон теж грошей вартує. Відновлення вісімнадцять тисяч гривень.
Що-що?! вирячилася Оксана Іллівна. Ніколи таких цін!
Все згідно ринку. Можу показати кошторис. Якщо ви будете рівняти й прибирати все самі, купимо лише насіння. Або платите за роботу й новий рулон.
У мене немає таких грошей!
Тоді беріть лопату, граблі й працюйте. Ви ж копали от і загрібайте. Тарас, дасть вам мішки на врожай, але саму брудну справу не робитиме.
Тарас лише втомлено кивнув.
Оксана Іллівна ще шукала очима малу щілину для жалю, та в очах Олесі стискався граніт.
Гаразд, мало не плачучи, буркнула вона. Давайте мішки
Подальші два дні проминули, наче в дивних мареннях. Свекруха на виду у всього садового товариства сиділа навпочіпки і потихеньку, зітхаючи, викопувала моркву, збирала цибулю, проклинала все під носа. Олеся, обпалюючи очима, спостерігала за нею з шезлонгу, а Тарас лиш іноді допомагав відносити зайве.
Якщо ти зробиш це сам, шепотіла Олеся вночі, Вона не зрозуміє, що значить чужа межа.
До вечора неділі навколо хатини лишилася рівна земля, чорна й гола, як засохле болото. Газон був у небутті, але основа готувалась до нового життя.
Ось і все, ледве шепотіла Оксана Іллівна, сідаючи на ганок. Тепер щасливі?
Олеся оглянула ділянку.
Дякую, Оксано Іллівно. Я ціную ваш труд.
Свекруха зиркнула, вимучено:
Зла ти, Олесю Думала, Тарас з тобою щасливий, а ти його під каблук загнала.
Я лише хочу, щоб мій голос мав вагу. Могли ж спитати я дала би вам грядку позаду хати. Але ви зруйнували моє.
Свекруха піднялась:
Ящики з цибулею Тарас донесе?
Донесе, кивнула Олеся.
А… ключі мені повернете?
Олеся з Тарасом перезирнулись і Тарас твердо сказав:
Поки не повертаємо. Поливатимемо самі, і тебе будемо привозити в гості, якщо схочеш.
Свекруха проковтнула образу мовчки.
Через місяць зелень почала проростати крізь чорну землю. Олеся й Тарас засіяли ділянку спортивною сумішшю. Вже прорізалися перші паростки, підфарбовуючи поле новим життям.
Оксана Іллівна повернулася до них лише в серпні на іменини Тараса. Тихо зайшла, привезла пиріжків із тієї самої цибулі, навіть похвалила газон.
Гарно, кивнула. Зелене, чисте. Може, й справді краще менше пилюки.
Олеся усміхнулась:
Звісно, Оксано Іллівно. В кожного свої межі. Овочі в теплиці чи на базарі, відпочинок тут.
Війна завершилась. Шрами ще світилися на землі, але кордони, окреслені чужою лопатою й власною впертістю, виявилися міцнішими за ввічливі обіцянки.
