У Львові осінь закутала місто в сірий туман, але в моєму серці буревіє образа й розпач. Як можна залишатися спокійною, коли твоя свекруха, наче чужа, відвертається від рідних онуків? Не розумію, як можна бути такою холодною до власної крові! Але Людмила Степанівна тільки й повторює: «Ваші діти — ваші клопоти. Я свій обов’язок виконала, виховавши сина».
Свекруха пішла на пенсію достроково. Її молодша донька, Оксана, якраз народила двійню. Перші три роки Людмила Степанівна їй допомагала, няньчила малечу, але як тільки хлопчики пішли до садка, вона тут же знайшла собі підробіток. І який! Стала нянею у заможній родині, де цілими днями возиться з чужими дітьми.
Тепер вона вдома тільки по вихідних, і ці дні присвячує прибиранню, зустрічам з подругами та відпочинку. Так, грошей вона заробляє чимало, але часу на рідних онуків — моїх синів, чотирирічного Тарасика і двокирічного Юрчика — у неї немає. Ані хвилини. Ані краплі тепла.
Ми з чоловіком не раз благали її допомогти. Мені треба було виходити на роботу, щоб утримувати сім’ю, але діти часто хворіли, пропускали садок. Моя мама живе в іншому місті, за сотні кілометрів, і надія була лише на свекруху. Але вона відмовила нам навіть не замислюючись.
«Найміть няню, — кинула вона сухо. — Не відволікайте мене від роботи».
Я була в шоці. Моя мати, якби жила поряд, кинула б усе, щоб допомогти. Вона обіцяла приїхати на пару тижнів у відпустку, але що мені від цих двох тижнів? Вони проблему не вирішать. Поки Людмила Степанівна роз’їжджає з чужими дітьми по закордонним курортам, катається з ними на яхтах і фотографується на пляжах, я сиджу вдома, розриваючись між хворими синами та страхом втратити роботу. Розумію, що вона вхапала «золотий копальний», але як можна бути такою безсердечною? Невже гроші для неї важливіші за рідних онуків?
Кожного разу, коли бачу в соцмережах її фото з чужими дітьми — усміхнених, розкішних, у дорогих розважальних парках — мені стискається серце. Мої хлопці ні разу не бачили бабусю на своїх виставах, не чули від неї казок на ніч. Вони питають: «Мамо, а чому баба Люся до нас не приходить?» А що я можу відповісти? Що їхня бабуся обирає чужих дітей, бо вони приносять їй гроші?
Я намагалася говорити з чоловіком, Олегом, але він тільки розводить руками: «Мати завжди була такою, — говорить. — Її не змінити». Але як мені з цим миритися? Відчуваю себе зрадженою, ніби свекруха відвернулася не тільки від онуків, а й від нас із сином. Її байдужість — як ніж, який повільно ріже по живому.
Іноді думаю: може, я занадто багато чекаю? Але потім згадую, як моя мама, попри втому, завжди знаходила час для мене та моїх братів. Хіба не це робить бабусю бабусею? Любов, турбота, тепло? А у Людмили Степанівни — лише розрахунок і егоїзм.
Що скажете? Нормально, що свекруха ставить гроші вище за рідних онуків? Я б ви вчинили на моєму місці?
