**Щоденниковий запис**
Все розвалилось за один день, коли чоловік, Олександр, покинув мене. Він забрав усі наші заощадження, щоб купити собі квартиру, і зник, залишивши мене саму в орендованій хаті у Львові з нашою шестимісячною донькою на руках. Я була в розпачі, не знаючи, як жити далі. Але раптом з’явилася свекруха, Надія Степанівна. Дізнавшись про моє становище, вона примчала до мене. Я готувалася до глузувань, адже наші стосунки завжди були напруженими, але замість цього вона рішуче сказала:
— Збирай речі, ти з онукою переїжджаєш до мене.
Я намагалася заперечити — ситуація здавалася немислимою. Ми з Надією Степанівною роками сперечалися, обмінювалися гострими словами, і жодного разу не сказали одне одному нічого доброго. Але тепер, коли я опинилася в біді, ця жінка, яку я вважала майже ворогом, стала єдиною, хто простягнув мені руку допомоги.
Моя власна мати відмовила мені в прихистку. Її будинок був зайнятий старшою сестрою та її дітьми, і мама підкорялася їй, не бажаючи мене прийняти. Я була шокована, але пробубніла:
— Дякую, Надіє Степанівно. Я дуже вдячна за вашу допомогу.
Вперше я щиро подякувала свекрусі, і в цю мить щось у мені зламалося.
— Годі церемоній! Ти ж не чужа, — махнула вона рукою, беручи мою доньку на руки. — Ходімо, моя хороша. Дай мамі зібратися, а ми з тобою побазікаємо. Будеш жити з бабусею, сонечко? Звісно, будеш! Бабуся читатиме тобі казки, водитиме на прогулянки, плестиме косички…
Я слухала її ніжний спів і не вірила своїм вухам. Ця жінка, яка колись звинувачувала мене, що я «заманула» її сина дитиною й називала мою доньку «невдахою», тепер колихала її з такою ніжністю, ніби це була її власна дитина.
Я зібрала речі, і ми переїхали до свекруги. Надія Степанівна звільнила для нас велику кімнату, а сама перебралася в маленьку. Побачивши моє здивоване обличчя, вона буркнула:
— Чого вирячилася? Дитині треба простір, скоро почне повзати. А мені одній багато місця не треба. Розташовуйтеся, за годину буде вечеря.
На вечерю вона подала парові овочі й варене м’ясо, додавши:
— Ти годуєш. Якщо хочеш, можу щось підсмажити, але для малечі краще дієтичне. Вирішуй сама.
У холодильнику я помітила цілу упаковку дитячого пюре.
— Пора починати прикорм, як гадаєш? Якщо ці не підійдуть, купимо інші. Не стесняйся, кажи, — промовила вона з усмішкою.
Я не витримала й розплакалася. Її доброта, така раптова й щира, зруйнувала всі мої стіни. Ніхто ніколи так не піклувався про нас із донькою, як ця жінка, яку я вважала своїм найлютішим ворогом. Вона обняла мене, тихо примовляючи:
— Тихше, доню, тихше. Чоловіки всі такі, біжать туди, куди вітер дме. Я сама виростила свого Сашка — його батько пішов, коли тому було вісім місяців. Не дам своїй онучці рости без підтримки. Годі сліз, збирайся!
Крізь сльози я зізналася, що не чекала від неї такої людяності, і знову подякувала:
— Дякую вам велике. Якби не ви, не знаю, куди б ми із донькою поділися.
— Тут і моя провина є, — зітхнула вона. — Не так виховала сина, ось він і виріс таким безвідповідальним. Я виправлю його помилки, як зможу. Іди успокійся та лягай спати. Ранок буде кращий.
Перший день народження доньки ми святкували втрьох: я, моя малеча й Надія Степанівна — наша рятівниця, яка стала справжньою бабусею. Коли донька заснула після обіду, ми зі свекрухою пили чай із тортом на кухні, коли почувся дзвінок у двері. Вона пішла відчиняти.
— Мам, хочу познайомити тебе з коханою, — почувся голос Олександра. — Це Мар’яна, моя дівчина. Мам, можна ми поживемо в тебе півроку? Роботи немає, на оренду грошей не вистачає.
Почувши його, я замерзла. Серце стиснулося від страху, що свекруха впустить їх, а нас із донькою вижене. Сльози навернулися на очі.
— Та щоб тебе! — гнівно вигукнула Надія Степанівна. — Геть звідси, і свою подружку заберВона закрила двері перед його обличчям, і в той момент я остаточно зрозуміла, що родина — це не лише кров, а й ті, хто піклується тобою.
