Субота. Сьома година ранку. День, коли я вперше за два тижні могла поспати довше, закутатися у ковдру і не чути дзвінка будильника. Але мої плани розбив гуркіт дверей – до нашої хати з тріумфальним виглядом увірвалася свекруха. Не сама. А з племінниками – дітьми своєї молодшої доньки Олесі.
Я ще ледве прокинулася, коли почула, як вони з визгом бігають коридором. Мене пройшов холодок тривоги. Що тут відбувається? Чому вони тут? Свекруха, ніби все гаразд, зазирнула до спальні й з солодкуватою посмішкою промовила:
—Добренького ранку, рибко! Зараз я тобі кавки зварю.
Якби я не знала її, могла б подумати, що в неї раптово прокинулася любов до мене. Але, знаючи Надію Петрівну понад десять років, я відразу зрозуміла: щось їй треба. І це «щось» обов’язково стане моєю проблемою.
Ми пішли на кухню. Я ледве пересувала ноги, а поки варилася кава в турці, племінники розпочали свій «танець руйнації». За пару хвилин вони розбили мою улюблену порцелянову вазу – ту, що подарувала покійна бабуся. Уламки вони намагалися сховати за шафу, ніби я не помічу. Коли я стала на коліна й почала збирати рештки, у двері без попередження зайшов чоловік із двоярусним ліжком.
— Вибачте, а це куди? — спитала я, завмерши з совком у руці.
— Ну як куди? — підняла брови свекруха. — У дитячу. Ми ж залишаємо дітей у вас.
— У якому сенсі «залишаєте»?
— Олесю положили до лікарні. А мені самій з ними не впоратися, — з удаваним смутком відповіла вона.
— До лікарні? У якому місті? На Мальдівах? — перепитала я. — Може, мене теж терміново госпіталізувати?
Обличчя Надії Петрівни похмурішало.
— Хто тобі сказав?..
Я дістала телефон і показала їй сторінку її донечки.
— Дивись. Фото у купальнику, коктейль у руці, море на фоні – отака лікарня, так? Пляжна. Новий метод лікування, напевно.
Свекруха зашипіла, але швидко взяла себе в руки.
— Ну так, вийшло. Але ми ж родина! Ти мусиш допомогти!
— Мусиш? З яких пір? Все життя для вас я була чужа, «не пара Валерчику», «не нашого кола». А тепер – родина? Та й твоя Олеся завжди поводилася зі мною, як із покоївкою. Ні подяки, ні поваги. Діти від неї вчилися хамству. І я тепер маю з ними два тижні сидіти, роботу кинути, здоров’я знищити?
— Кохана… ну піми… зайдіть у положення, — пробубнів чоловік, що стояв у куті, мов провинився школяр.
— Ні, Валю. Не кохана. Не нянька. І не дурна. Я вас усіх просила: якщо потрібна допомога – питайте. А не ставлять перед фактом. Це – маніпуляція. І я в цьому брати участь не буду. Забирайте дітей і ліжко – і геть з хати. Зараз же.
Племінники ревли, свекруха намагалася влаштувати сцену, але я вже не реагувала. Це не перший раз, коли на мене намагаються перекласти чиюсь відповідальність. Але вперше я сказала «ні».
Вони пішли. З гуркотом, з криками. Чоловік пішов із ними.
А через кілька годин я отримала повідомлення.
«Ти мене розчарувала. З тобою неможливо жити. Ми розлучаємося».
Отак. Один день. Один рубіж, який я нарешті наважилася провести – і мій шлюб скінчився.
А знаєте що? Я не шкодую.
Тому що якщо для чоловіка його матір і її брехня важливіші за мене, якщо він не здатний захистити дружину і хоча б раз поставити під сумнів «божество» своєї сестри – значить, це був не чоловік. А додаток до родинної системи, де я завжди була зайвою.
Тепер я – вільна. Спочатку буде важко. Але зате більше ніхто не постукає до мене о сьомій ранку з чужими дітьми та меблями.
*Інколи найважчі «ні» стають початком найкращого «так» у твоєму житті.*
