Отак, слухай.
Свекруха приїхала «рятувати» сина від застуди, а мене відсунула, ніби я порожня пляшка.
Буває, думаю — найважче в житті жінки це не вагітність, не побут, навіть не хвороби інших. А ось ця боротьба за право бути дружиною, коли поруч з’являється свекруха, готова на все заради «свого хлопчика». До речі, тому «хлопчику» вже тридцять три. І він давно відрізняє застуду від кінця світу. Але не для своєї мами…
Мій чоловік, Тарас, захворів. Звичайна історія — нежить, кашель, трохи температури. Жодного ковіду, смак на місці, тест негативний, лікар без паніки сказав — вірус. Гарячий чай, провітрювання, вітаміни за бажанням. Він не лінувався — і в магазин сходив, і посуд помив. Я ж на сьомому місяці, важке мені не можна. Роботу не кидав — начальник у нього строгий, приватник, і зайвий раз відпрошуватися ризиковано. Зарплата невелика, але стабільна. А я скоро у декреті, кожна гривня на вазі.
Ми з Тарасом все робили за правилами: теплий плед, чай з малиною, редька з медом — я його опекала, як могла. І все було спокійно, поки він — від втоми чи дурниці — не розповів про хворобу мамі. Тій самій, яку не хотіли турбувати. І за годину — вона вже в автобусі. Останній нічний рейс, хоча ми живемо в іншому районі Києва. На годиннику за північ, а вона вже на порозі.
Тарасу довелося вставати, зустрічати її, бо я, у такому стані, в цей час по місту не піду. І ось вона — гроза втілена — заходить у хату і відразу бере все під контроль. Перший наказ: «Вікна не відчиняти! Протяг вб’є хворого!» Другий: «Неси окріп! Я коріння привезла, треба заварювати!» — і це о першій ночі. Третій: «Ти, невістко, йди в іншу кімнату. Тобі народжувати, а ти тут мікробів наловишся.»
З цього моменту я ніби перестала існувати. Я — доросла жінка, дружина, майбутня мати — вилучена з рівняння. Мама тепер лікує. Мама знає краще.
Вона подзвонила його начальнику і, попри протести Тараса, заявила, що син тяжко хворий і на роботу не вийде. «Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!» — гаркнула вона в трубку і розірвала зв’язок. Тарас сидів, блідий, не знав, що казати. Я намагалася заперечити — марно.
Потім я принесла вітаміни, які порадив лікар. Вислухала лекцію про те, що це «хімія» і «дурниці». Купила яблука — почула, що в імпортних фруктах одна отрута. Приготувала Тарасів улюблений борщ — отримала догани: «Тільки курячий бульйон лікує простуду!» Але ж біда — він з дитинства не переносить курку, його від неї нудить.
Вона почала вимагати вологу прибирання з хлоркою щогодини. А те, що від запаху хлорки чоловіка блює — її не цікавить. Головне — щоб за радянськими мірками. Ліки купуй, коріння заварюй, звіти приймай, а сама — сиди і не лізь.
Я більше не витримувала. За вечерею спробувала обережно, ввічливо, з повагою заговорити. Мовляв, мамо, дякую, але давайте якось разом, я ж теж хвилююся за чоловіка… Вона перебила: «Ти ще нічого не розумієш. Де у вас тут гомеопатія продається?»
Я попросила Тараса — нехай скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, тихо. Він мовчить. Він її боїться. Він вибирає терпіти. А я не можу. Бо скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона лікуватиме, годуватиме, наставлятиме. Мій голос — знову не в рахунок.
І я боюся. Не тільки за себе. Я боюся, що за час його «лікарняного» начальник справді знайде заміну. А що тоді? Залишимося без доходу? А мама — допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так вже економлю на собі, щоб дитина була в безпеці.
А зараз я сижу сама на кухні, чую, як вона за дверима командує, і розумію — ця боротьба тільки починається. Тільки я більше не готова мовчати. Бо це — моя родина. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього повне право.
