Ти можеш називати цю жінку мамою, але тільки не при мені — ці слова свекрухи розбили мені сердце
В невеличкому містечку під Івано-Франківськом, де аромат свіжоскошеної трави змішується з теплом родинних свят, моє життя у 36 років затемнене образами, які я не можу забути. Мене звуть Оксана, я одружена з Тарасом, і в нас двоє дітей — Софійка та Денис. Але слова моєї свекрухи, Ганни Іванівни, сказані на сімейному свята, зачепили мене так глибоко, що я не знаю, як далі будувати з нею стосунки. «Ти можеш називати цю жінку мамою, але тільки не при мені», — кинула вона моєму вітчимові, і ця фраза стала для мене останньою краплею.
Родина з непростим минулим
Тарас — моя друга любов. Коли ми познайомились, мені було 29, а йому 34. Він був удівцем з сином від першого шлюбу, Максимом, якому тоді виповнилось 10. Його перша дружина померла від хвороби, і Тарас сам виховував Максимка. Я закохалася в нього за доброту, за силу, за те, як він піклувався про сина. Ми одружились, народились Софійка і Денис, і я старалася бути не лише дружиною, а й доброю мачухою для Максима. Він називав мене «мамою Оксаною», і я бачила, як він тягнеться до мене, попри біль втрати.
Ганна Іванівна, мама Тараса, з самого початку зустріла мене холодно. Вона обожнювала першу дружину сина, вважала її ідеалом, а мене — лише «заміною». Я терпіла її зауваження: «Оксанко, ти не так готуєш, як Наташа», «Максимові потрібна була його справжня мама». Я старалася догодити — запрошувала в гості, поважала, допомагала. Але її ставлення не мінялось. Вона дивилась на мене, як на чужу, і я почувалася небажаною госткою в її родині.
Свято, яке все зруйнувало
Минулого тижня ми святкували день народження Тараса. Я накрила стіл — борщ, вареники, торт, усе, як він любить. Прийшли родичі, і Ганна Іванівна теж. Максим, якому зараз 17, допомагав мені на кухні, жартував, називав «мамою Оксаною». Ми з ним зблизились: я ходжу на його шкільні концерти, допомагаю з уроками, і він ділиться зі мною таємницями. Того вечора він підвівся, щоб сказати тост. «Хочу подякувати татові і мамі Оксані за цей день», — почав він, але не встиг договорити.
Ганна Іванівна різко перебила: «Ти можеш називати цю жінку мамою, але тільки не при мені! Твоя мама — Наташа, і не смій забувати! Сину, думай, що говориш, наступного разу». Усі замовкли. Максим почервонів, Тарас опустив очі, а я відчула, ніби земля підо мною захиталась. Софійка й Денис дивились на мене, не розуміючи, що відбувається. Я силоміць посміхнулась, але всередині в мені все кричало від болю. Свекруха не просто принизила мене — вона вдарила по моїх стосунках із Максимом, по моєму місці в родині.
Біль, який не стихає
Після свята я не могла говорити. Тарас намагався заспокоїти: «Мама, вона не хотіла тебе образити, просто сумує за Наташею». Але її слова — не випадковість. Це її правда: я ніколи не стану для неї родиною. Максим підійшов до мене згодом, обійняв і сказав: «Ти для мене мама, не слухай бабусю». Його слова зігріли, але не заглушили образи. Я віддала йому стільки любові, а Ганна Іванівна одним реченням зробила мене чужою.
Я намагалась поговорити з Тарасом. «Твоя мама переступила межу, вона мене не поважає», — сказала я. Він зітхнув: «Оксанко, вона вже літня, не звертай уваги». Але як не звертати, коли її слова ранять не лише мене, а й Максима? Він тепер боїться називати мене мамою при ній, і це розриває мені серце. Софійка і Денис тепеЯ знаю, що колись знайду спосіб об’єднати нашу родину знову, і тоді ніхто не зможе поставити під сумнів моє місце в серцях тих, кого я люблю.
