Ця війна тривала вже шість років, від самого початку їхнього шлюбу. У Ганни й Тараса був син, чотирирічний Данило, але навіть його свекруха не визнавала. Вони не брали його на руки, не дзвонили, щоб дізнатися, як справи у внука. Ганна не розуміла, чим заслужила таке ставлення. Вона ніколи не давала приводу: не грубила, не сперечалася, намагалася бути ввічливою. Але причина крилася глибше — Тарас одружився на ній, а не на тій дівчині, яку свекруха мріяла бачити своєю невісткою.
Ту дівчину звали Соломія. Надія Степанівна не втомлювалася повторювати, яка вона розумниця, красуня, дочка заможних батьків. «Ось хто був би справжньою дружиною для мого сина!» — говорила вона, не соромлячись присутності Ганни. Родичі чоловіка підтверджували: «Ти, Галю, поруч із Соломією не стояла». Ганна, яка виросла у звичайній сім’ї у маленькому містечку під Києвом, почувалася приниженою. Її скромне походження стало для свекрухи приводом для нескінченних глузувань.
Тарас, здавалося, не помічав цього цькування. «Не звертай уваги, — говорив він, — вони просто причіпляються». Але для Ганни його слова звучали як зрада. Як можна не помічати, коли твою дружину відверто ображають? Останнім часом він все частіше їздив до батьків один, повертаючись пізно вночі. «Сімейні справи», — відмахувався він, уникаючи її погляду. Ганна відчувала, як між ними росте стена, і її терпіння тануло з кожним днем.
Родичі Тараса до їхнього дому не заходили, хоча Ганна не раз запрошувала їх у гості, намагаючись налагодити контакт. Вони не вітали її з дні народження — ні дзвінком, ні навіть повідомленням. На сімейні свята запрошували лише Тараса, наголошуючи: «Це не для сторонніх». Ганна, яку вони так і не прийняли в родину, почувалася самотньою. Її серце розривалося, коли вона бачила, як Данило, її син, питав: «Чому бабуся не хоче зі мною грати?» Вона не знала, що відповісти, лише пригортала його до себе, ховаючи сльози.
Ситуація ставала нестерпною. Ганна все частіше ловила себе на думках про розлучення. Тарас не захищав її, не намагався поставити батьків на місце. Він слухняно йшов за матір’ю, ніби її слово було законом. Ганна почувалася самотньою у власному шлюбі, і цей біль підточував її зсередини. «Якщо він не стане на мій бік, я не зможу так жити», — думала вона, дивлячись на сплячого сина.
Новий рік став для неї останньою краплею. Вона вирішила: якщо Тарас знову поїде до батьків, залишивши її й Данила самих, вона збере речі й піде назавжди. «Я більше не дозволю топтати мою гідність», — повторювала вона собі, але в глибині душі сподівалася, що чоловік обере її й сина.
Напередодні свята Тарас, як завжди, був невиразним. «Ще не вирішив, як святкувати», — буркнув він, уникаючи її погляду. Ганна мовчала, але її рішучість зростала. Вона вже уявляла, як складає речі у валізи, як їде з Данилом до сестри у Чернігів, де її завжди зустрічали з теплом. Там ніхто не дивився на неї зверхньо, не називав чужою.
Ввечері, за день до Нового року, Тарас повернувся пізно. «Матір погано почувається, треба заїхати до них завтра», — сказав він, не дивлячись на дружину. Ганна відчула, як усе всередині обірвалося. «А ми? — тихо спитала вона. — Ми з Данилом знову не в рахунок?» Тарас промовчав, і це мовчання стало для неї вироком.
Вночі, поки чоловік спав, Ганна сиділа на кухні, дивлячись на мерехтливі гірлянди за вікном. Її думки плуталися, але одне було ясно: вона більше не може жити у цьому пеклі. Вранці, поки Тарас збирався до батьків, вона мовчазно складала речі. «Ти куди?» — здивувався він, помітивши валізу. «Йду, — спокійно відповіла Ганна, дивлячись йому в очі. — Я втомилася бути чужою у твоїй родині. Якщо ти не можеш захистити нас із Данилом, я зроблю це сама».
Тарас завмер, його обличчя поблідло. «Ганно, зачекай, давай поговоримо», — почав він, але вона вже взяла сина за руку й рухалася до дверей. «Ти зробив свій вибір», — кинула вона напослідок. Двері захлопнулися, залишивши за собою тишу.
Ганна з Данилом поїхали до сестри. Перший час було важко: біль від зради чоловіка та байдужості його родини не відпускав. Але сестра та її родина оточили їх турботою, і поступово Ганна почала дихати вільніше. Вона влаштувалася на нову роботу, зняла квартиру й записала Данила до дитячого садка. Життя повільно налагоджувалося.
За півроку Тарас приїхав до неї. «Я був неправий, — сказав він, опустивши очі. — Мати тиснула, а я не знайшов у собі сил їй заперечити. Я хочу повернути нашу сім’ю». Ганна дивилася на нього, але в її серці не лишилося колиВона закрила двері й зрозуміла, що тепер її життя належить лише їй та Данилові.
